Кульбабове вино
Шрифт:
Але все, геть усе, було там-таки!
Мов величезна зіниця ще більшого, незмірно більшого ока, яке теж щойно розплющилось і вражено озирало все довкола, на нього дивився цілий світ.
І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.
«Я живий», — подумав він.
Його замазані кров’ю пальці тремтіли, скидаючись на клаптики якогось дивовижного, невідомого йому раніше й тільки щойно побаченого прапора, і Дуглас не знав, якому краю той прапор належить і кому він має присягати на вірність. Сам того не усвідомлюючи, він і досі стискав Тома, та
— Ти не забився, Дуг? — спитав Том.
Голос його долинув наче з дна замшілої криниці, звідкись ген з-під води, і звучав глухо й таємниче.
Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й відчув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворухнулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в мушлях, зітхав вітрець. По блискучих опуклостях його очей перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки, розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ніби маленькі сонця й вогнисті клаптики неба. По неозорому, перекинутому догори дном озеру небесного склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи. Дуглас надсадно дихав крізь зціплені зуби, вбираючи в Я себе крижаний холод, а видихаючи жар. Комахи електричними іскрами пронизували повітря. Десять тисяч волосин на Дугласовій голові виросли на одну мільйонну частку дюйма. Він чув, як у кожній його скроні б’ється по серцю, третє калатає в горлі, ще двоє пульсують у зап’ястках, а справжнє серце лунко гупає в грудях. Усе його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор.
«Я справді живий! — думав він. — Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам’ятав!»
Він голосно вигукував це подумки ще і ще, разів із десять! Подумати лишень! Ось уже дванадцять років живе — і тільки збагнув! Тільки тепер, зчепившись із Томом, знайшов отут, під деревом, цей рідкісний хронометр, цей злотосяйний годинник з гарантією безупинного ходу років на сімдесят.
— Дуг, тобі не болить?
Дуглас дико зойкнув, обхопив Тома руками й покотився з ним по траві.
— Дуг, ти що, здурів?
— Здурів!
Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.
— Дуг, ти не збожеволів?
— Ні, ні, ні, ні! І Дуглас заплющив очі й побачив плямистих леопардів, що м’яко ступали в темряві.
— Томе! — мовив він. А тоді тихіше: — Томе… Чи всі і люди на світі… знають, що вони живі?
— Та певне. Аякже! Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди вже не сягало око.
— Сподіваюся, що так, — прошепотів Дуглас. — Атож, сподіваюся, що знають.
Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і, взявшись руками в боки, сміявся. Їхні очі зустрілись, і Дуглас ураз нашорошився. «Тато знає, — подумав він. — Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сюди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе розуміє. І тепер знає, що і я здогадався».
Зверху спустилася дужа рука й підняла
— Я понесу всі відра, — сказав він. — Цього разу дайте мені самому.
Лукаво посміхаючись, вони віддали йому відра.
Дуглас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтягував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж. «Мені треба відчути все до кінця, — думав він. — Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра».
За ним линули бджоли, і дух ягід, і золоте проміння літа, а він ішов зі своєю важкою ношею, ніби сп’янілий, долоні його вкривалися втішними пухирями, руки затерпли, ноги спотикалися, так що батько зрештою схопив його за плече.
— Ні, ні, — пробурмотів Дуглас. — Мені не важко. Зовсім не важко…
Уже з півгодини його не покидало відчуття трави, коріння, камінців, замшілої колоди — так ніби все те залишило свої відбитки на його руках, ногах, спині, і лише тепер це відчуття почало притуплюватися. Дуглас ішов і розмірковував про нього, і воно дедалі тануло, розвіювалося, зникало, а тим часом брат і на диво мовчазний батько ступали слідом, даючи йому змогу самому вести їх крізь ліс до невидимої, майже нереальної дороги, якою вони мали дістатися назад до міста…
У місті — згодом того ж таки дня.
І знову збирання врожаю.
Дідусь стояв на широкій чільній веранді і, мов капітан, озирав по-літньому незворушний простір, що розлягався перед ним. Він звертався із запитанням до вітерцю, до неосяжного неба, до моріжка, де стояли Дуглас і Том, звертаючись із запитанням тільки до нього:
— Дідусю, а вони вже достигли? Справді?
Дідусь почухав підборіддя.
— П’ятсот, тисяча, а то й дві тисячі напевне. Атож, добрий буде ужинок. І збирати легко, тож не залишайте нічого. Даю по десять центів за кожен мішок, який принесете до преса.
— Ого!
Радісно усміхнені хлопці нахилилися над моріжком. Вони зривали золотисті квітки — квітки, що затоплюють цілий світ, перебираються з моріжка на бруковані вулиці, тихенько стукають у віконця підвалів і в своєму невтримному буянні виповнюють усе довкола сліпучим сяйвом розплавленого сонця.
— І отак щороку, — сказав дідусь. — Справжня навала. Та й нехай собі. Бач, заполонили все подвір’я, горді, мов леви. Якщо довго на них дивитися — і очі пропалять. Начебто звичайнісінька квітка, бур’ян, якого ніхто не помічає. А от для нас — благородна рослина, кульбаба.
Назбиравши повні мішки квіток, понесли їх у підвал. І підвальна сутінь одразу відступила перед квітковим сяйвом. Винний прес стояв відкритий, холодний. Золота злива квіток зігріла і його. Дідусь крутнув корбу, гвинт почав обертатися, і тоді гніт зрушив й легенько стиснув квіткову масу.
— Ану, ну… отак…
І ось по жолобу в дні преса потекла у глиняний глек спершу струминка, а там і буйний струмінь золотої рідини, що ввібрала у себе весь той прекрасний літній місяць. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовиння, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й поставлять ті пляшки лискучими рядами на полицю в темному підвалі.