Купальниця
Шрифт:
Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.
– І що це буде? – глянула Марина.
– Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на шворку, ось так – і на шию. Таке собі доповнення – хоч до футболки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.
І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і завтра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.
– Там що, великий попит на пакування подарунків?
– Взагалі немає, – і, перехопивши здивований погляд
– Ти мені подобаєшся, – тільки й сказала Марина. – Ти знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими істотами? Ось тільки хто?…
Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…
Місце для пакування подарунків – найкраще в торговому центрі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш – погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому закутку біля дзеркальної колони, виходиш – знову вона на очі потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дівчина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихітну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву руку – маленькі зручні полички, під стільницею – місце для пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна. Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!
Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати можна… щось у цьому є!
Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.
– Вибирайте папір, – озивається дівчина.
– А ви який пропонуєте?
Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить. Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її думки десь далеко-далеко.
– Як вас звати? – запитує Кароліна.
Дівчина здивовано відповідає:
– Віта…
– Віто, – на обличчі Кароліни спалахує усмішка, – візьміть мене до себе в помічниці.
Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні. Якщо ж не вдасться – що ж, принаймні ніхто нічого не втратить. Але має вдатися. Мусить вдатися.
Віта уважно слухає, тоді каже:
– Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому треба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка з ним побуде, а далі – роби що хочеш… – Віта розмірковує вголос. – Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… – Їжачок замислюється. – Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони забереш?
Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне словосполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Вона вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за брата ховатися.
– Візьми мій паспорт до завтра… – невпевнено пропонує вона, теж перейшовши на «ти».
Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.
– Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, – Їжачок пропускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче залишити на Кароліну свою ятку, це помітно.
– Якби в мене було
Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони поділили б на двох…
– Привіт, Кароліно! – махає рукою Оля з книгарні навпроти.
– Ви знайомі? – обличчя Віти світлішає.
– Я сестра Роберта Кері, – нарешті витискає із себе. Не обійшлося без братової підтримки.
Але почуте не справляє на Віту жодного враження.
– Хто це?
– Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, – показала в кінець безкінечного скляного простору.
– А-а-а! – доходить до Віти. – Чого ж ти мовчиш?… – вона вже прокручує ситуацію у новому напрямку. – А ти пробувала колись подарунки пакувати?
– Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не попсую. Скільки ти платиш за день оренди?
– Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за місяць.
– Це всі витрати?
– Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок у пенсійний фонд… Плюс матеріали. Загалом – ще стільки ж набігає…
– Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.
Віта нарешті погоджується.
– Прийду після п’ятої, – каже, збираючись; паспорт Кароліни ховає до сумочки. – Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.
Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Кароліну. Вони стовбичать тут удвох – дзеркальна тумба і пакувальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості поступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?…
З книгарні виходить хлопець. В руках у нього – листівка та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Білокур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось. Хлопець кидає на Кароліну погляд.
– Добрий день, – озивається вона.
Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж вітається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?
– Добрий день, – повторює вона.
– Добрий день, – відповідає хлопчина.
– Можливо, варто гарно запакувати? – провадить Кароліна (якщо листівку купив, це точно подарунок). – За двадцять гривень зроблю, як за двісті.
Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.
– Остання. Додому пішки піду.
– Першому покупцеві – знижка. Мінус дві гривні.
– Тоді поїду, – усміхається хлопець. – Це наша група скинулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.
Альбом лягає на прилавок. На обкладинці – дві дівчинки з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній. Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку – яскраві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок – суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквітлих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною зеленою ниткою.