Квентін Дорвард
Шрифт:
— Ваша милість, — сказав де Комін, — повертаючися з лісу, ми зустріли графа де Кревкера.
— Як? — сказав герцог. — Він уже повернувся з Брабанту? Сподіваюся, там усе гаразд?
— Сам граф зараз доповість вашій високості, які в нього новини, — сказав д'Емберкур. — Ми почули їх тільки мимохідь.
— Хай йому біс, де ж сам граф? — спитав герцог.
— Він переодягається, щоб з'явитися до вашої високості, — відповів д'Емберкур.
— Переодягається? Хай його дідько вхопить! — вигукнув нетерпеливий государ. — Яке мені діло до його вбрання! Ви, либонь, змовилися з ним,
— Одверто кажучи, — відповів де Комін, — він бажає переказати вам свої новини в приватній аудієнції.
— Хай йому біс! Отак, ваша величність, — сказав Карл, звертаючись до Людовіка, — наші радники завжди слугують нам: коли вони вважають, що довідалися про щось важливе для нас, то пиндючаться, як осел під новим сідлом. Гей, хто там! Накажіть, щоб Кревкер негайно з'явився сюди. Він повертається з льєжського кордону, а ми принаймні (він особливо підкреслив це «ми») не маємо ніяких особливих таємниць, яких не могли б розповісти тут прилюдно.
Всі давно бачили, що герцог уже випив стільки вина, що заперечувати йому було б небезпечно. І хоч багато з присутніх розуміли, що зараз не час вислухувати новини або влаштовувати наради, але, знаючи вдачу герцога, не наважувалися втручатися й мовчали, з тривогою очікуючи, що сповістить граф де Кревкер.
Так минуло кілька хвилин. Герцог, ледве стримуючи своє нетерпіння, дивився весь час на двері. Гості сиділи, втупивши очі в тарілки, немов бажаючи приховати свою цікавість та занепокоєний. Тільки Людовік не виявляв свого хвилювання і весело розмовляв, звертаючись то до кравчого, то до блазня.
Нарешті ввійшов Кревкер і одразу був зустрінутий запитаннями свого государя:
— Ну, які новини в Льєжі і Брабанті, пане граф? Повідомлення про ваше прибуття прогнало всю веселість від нашого стола. Сподіваємося, ваша присутність знову поверне її нам.
— Пане мій і государю, — відповів граф твердим, але сумним голосом, — новини, які я привіз з собою, такі, що краще було б розповісти їх на нараді, ніж на бенкеті.
— Ну, викладай жвавіш, чоловіче, хоча б це були новини про прибуття самого антихриста! — звелів герцог. — Але я вже можу догадатися про них: льєжці знов повстали?
— На жаль, так, папо мій, — відповів Кревкер дуже серйозно.
— От бачиш, — сказав герцог, — я одразу догадався про те, що ти так боявся переказати мені. Отже, ці головорізи знову взялися до зброї. Ну що ж, ця звістка дуже вчасна, бо тепер ми можемо порадитися з нашим государем (тут він уклонився королю Людовікові й кинув на нього погляд, повний шаленої, хоч і стримуваної ненависті), як покарати цих зухвалих бунтівників. Чи є в тебе ще якісь новини? Викладай їх, а потім дай нам відповідь, чому ти не допоміг епіскопові.
— Государю мій, мені дужо тяжко розповідати вам дальші новини, а вам буде дуже тяжко їх слухати. Ні я, ні хто інший не може більш подати допомоги шановному прелатові. Гійом де ля Марк, поєднавшися з повсталими льєжцями, здобув замок Шонвальд і вбив епіскопа в його власній залі.
— У бив! — промовив герцог глухим голосом, який, проте, розлігся з кінця в кінець зали. — Тебе обдурили, Кревкере, якимсь брехливим повідомленням. Це ж неможливо!
— Горе,
— І який, безумовно, допомагав і заохочував до цього жахливого вчинку! — вигукнув герцог, схопившися з крісла і тупнувши ногою з такою силою, що стільчик, який був біля його ніг, розлетівся на тріски. — Зачиняйте двері, панове, ставайте біля вікон, хай ніхто з чужих не ворухнеться на своєму місці під страхом негайної смерті! Гей, панове, мої рицарі, оголіть мечі! — І, повернувшися до Людовіка, Карл схопився за меч. Але король, не виявляючи ні найменшого страху, не вживаючи ніяких заходів до оборони, сказав:
— Ця сумна звістка потьмарила ваш розум, любий кузене.
— Ні! — вигукнув Карл жахливим голосом. — Вона тільки збудила справедливо обурення, яке я занадто довго приборкував у собі з огляду на нікчемні міркування щодо обставин і місця. Але тепер ти, вбивце свого брата, ти, бунтівнику проти свого батька, тиране своїх підданих, лукавий союзнику, віроломний королю, безчесний чоловіче, ти тепер у моїх руках, і я дякую богові за це!
— Краще подякуйте моєму безумству, — сказав король, — бо коли ми зустрілися з вами за таких обставин при Монлорі, то, здається, ви тоді хотіли опинитися від мене далі, ніж тепер.
Проте герцог усе ще стискав свого меча, хоч і не. витягав його з піхов, не наважуючись уразити ворога, який зовсім не чинив опору і не давав найменшого приводу до насилля.
В залі зчинилося загальне замішання. Двері зачинили, і перед ними з наказу герцога стала варта. Але французькі рицарі й дворяни, хоч їх було мало, посхоплювалися з місці, і приготувалися обороняти свого государя. Людовік не обмовився й словом ні з герцогом Орлеанським, ні з Дюнуа, відтоді як вони були визволені з замку Лош, якщо тільки можна було б назвати визволенням те, що їх приєднали до почту короля Людовіка, де з ними поводилися, мов з підозрілими особами, а не людьми, гідними довір'я та поваги. Незважаючи на це, першим голосом на захист короля, який розлігся серед страшенного гамору й шуму в залі, був голос Дюнуа:
— Пане герцог, ви забули, що ви васал Франції і що ми, ваші гості, — французи. Якщо ви підіймаєте руку на нашого монарха, будьте готові витримати всі найгірші наслідки нашого розпачу, бо, вірте мені, перш ніж ми загинемо, ми нап'ємося крові бургундців, як щойно напилися їхнього вина. Сміливіш, герцоге Орлеанський! А ви, французькі дворяни, сюди до мене і робіть те, що я робитиму!
Тільки в такі хвилини король бачить, на кого можна, найбільше покластися. Та невелика купка незалежних рицарів і дворян, що супроводили Людовіка, більшість з яких він зневажав і осуджував, зовсім не злякалися численних ворогів і повної смерті, коли б справа дійшла до сутички. Всі вони миттю зібралися навколо Дюнуа і слідом за ним почали прокладати дорогу до того краю стола, де сиділи обидва государі.