Квiти Содому

Ульяненко Олесь

– Ідіот! – заверещало гаденя на свого таточка. – Як тебе звати? Скажи, як тебе звати!

– Віктор-е-е-е… Петрович… Ох… – Він отримав ще від Макса, і на цей раз виплюнув два зуби на паркет.

Це Максу сподобалося. І він усмалив булькатому лише по яйцях.

– То-то, – багатозначно сказав Макс і діловитим проходяком пройшовся кімнатою, продовжуючи листати книжку.

– Так ти з цим малохольним…

– Малаховим, – уточнив Віктор Петрович, за що знову отримав по писку.

– Нокаут, – резюмувало гаденя.

– Не перебивати, ублюдок, – командно виголосив Макс. – Так от, паразит.

– Ну… Ну… – захлюпав розбитим носом голова сімейства, рухами намагаючись

щось роз'яснити Максу, але Макс зараз був у зеніті свого зіркового часу.

– Блядь, Макс, облиш цього лоха. Він говорить про глисти, воші і сьо-то, – обламав я його.

– Йобаний в рот, – заверещав Макс. – Це я глист?

І тут уже зарадити нічим не можна було. Макс прожогом кинувся на кухню і повернувся звідти з велетенським тесаком. Спочатку він відрізав одне вухо Віктора Петровича, потім, коли цього йому видалося мало, він відхайдехав і друге. Мале гаденя лупало очиськами з-під окулярів. Макс глянув якось дуже загадково на бєцалку По-моєму, у голові Макса кеглі перестали витарабанювати свій звичний такт, а на порожнє місце позліталися мухи з усього міста і влаштували гучну груповуху.

– Мала, він тебе трахав? – запитав він у неї, не звертаючи уваги на її заюшеного татуся, що вив та скручувався закривавленим вужем на паркеті.

– Нє-а… – в тон Максу відповіло гаденя.

– А хотів?

– Він хитр-и-и-й, – протягнуло гаденя, примружило око і додало: – Я хотіла.

– А хочеш, щоб я тебе трахнув?

– Ага.

– У всі дірки?

– Ага.

– От сученя, – діловито звернувся до мене Макс. – Ну нічого не попишеш. А ти піди, кінчай ту стару суку.

Мені язик свербить сказати Максу, що та стара сука нічим не гірша за тих мішків з лайном, котрих Макс знімав у гадючнику на Чоколівці й опростовував біля сміттєбаків аж доти, доки ми з Мамою його не пригріли. Виявилося, що дарма і на клопіт.

Тож пропозиція Макса видалася мені не такою привабливою, як того мені і йому бажалося, тим паче, що у мене давно визрів план, як його укокошити. Але на цей раз я випустив ініціативу з рук. Вибір між меншим і ангелом був прозорим, як картинки на порнографії. Інакше втрата якості – це для мене навіть не запах з каналізаційної труби. От, бля, далася мені та каналізаційна труба. Парфум порівняно з тим, що на мене чекало в туманному майбутньому. Але перш ніж грохнути одну з булькатих осіб, я вирішив навідатися до нашої трахнутої в задницю красуні. Тож я послав до біса грьобаний романтизм Макса до цієї особи. Мені треба теж перед новим ділом розрядитися. Але потім інша думка наїхала на іншу. В голові катастрофа, блін. Клятущі картриджі Тоцького, що я їх спустив до смітника, не йшли з пам'яті. Я повернувся до коридору. Наша красуня сиділа в незмінній позі, напустивши під себе калюжу. Я попросив у неї сигарету, закурив. Сигарета пахла шанеллю і приємно потріскувала. Комусь дістаються гарні бляді; вона, напевне, навіть після Макса рожева та пахуча. Але я сказав:

– Хорошо, дєтка, а що у нас там із картриджами? – Я ще глибше затягнувся пахучим димом і ось таке видав: – Або ти мені зараз оповістиш, що воно значить, або калюжа під тобою буде червона.

– Не-е-е-е знаю-ю, – проревла наша красуня.

З книжок і кіно я знав, що всі бандити сентиментальні. А я був справжнім бандитом.

– Гаразд, – сказав я. – Зараз я повернуся. Хочеш чогось випити?

Мамзель кивнула головою. Тоді я повернувся на кухню. Макс уже на всю дрючив раком мале гаденя. З усього було видно, що воно задоволене, бо хрюкало і пищало так, аж окуляри запітніли.

– Ну, ублюдок, що ти будеш потім з нею робити?

Макс продовжував працювати над задницею гаденяти,

не втрачаючи ані запалу, ані темпу.

– Замочу, а що ж іще.

– Блядь, куди ти їх усіх потім подіваєш? А?!

У Макса разом з тестостероном запрацювали і нейрони.

– Спочатку накрути глушак. Ох, чорт, ну і дає ця сучка… Давай, давай, а там видно буде, моя блядюжечка…

Висновок напрошувався до банальності тупий: я помінявся мізками з Максом. Зараз я був пухленьким екземпляром дебіла. По повному розряду, по повній програмі. Я накрутив глушак, пішов до зали і прикінчив її матусю. У тата гівно прямо перло з холошок.

– Фу…

Я порішив і тата. Безіменну, відтрахану у задницю красуню я полишив на совість Макса. Хоча Макса прийдеться кінчати разом або після. Від такої дилеми і перспективи розболілася голова. Я повернувся до красуні.

– Хто убив Тоцького? – тільки й того, що вона сказала. Мені перехотілося її убивати.

– Хм-м, напевне ти, – реготнув я. – Збирайся, для тебе віднайдеться містечко потепліше.

– Чорта з два. У мене мокрі штани.

– Да-а-а-м, – до мене мовби повертався здоровий глузд. – Колись, дєтка, мені снився сон…

– Слухай, – зовсім спокійно і рівно, як у кіно, сказала вона. – Засунь свої ідіотські прибабахи в жопу і піди краще та принеси мені сухі штани.

Я шалено завертів шарами. Єдине, що приходило мені на думку, то це сказати, що шкодую про її задницю, що там побував хєр Макса, а не мій, ну, і то-сьо.

– Да-а-а, – тільки і сказав я і подався назад.

Гаденя сиділо біля газової плити зовсім голе, але в незмінних окулярах.

– Ну, ти на черзі? – видало воно. – В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фіга мовчиш?!

Макс важко дихав і дивився на свою ялду.

– Макс, нам треба забиратися звідси, – сказав я.

– Ти так думаєш?

– Угу…

Я сів і закурив, кращого нічого не придумав. Голе очкасте гаденя сиділо розставивши ноги і вертіло довгим язиком, як ігуана. Я знаю ще і не такі слова. Тоді я докурив цигарку, а потім всадив їй кулю в одне із зеньок. Вона лише трохи сповзла на бік, здається, ліворуч.

– Звалюємо, Макс!

Коли ми вийшли, то примадонни не було на місці, а стояла наша Мама. Це був фініш. І я не впізнав світу. Прийшов на пам'ять зелений ліхтар, фіолетові стьобаки мокрого снігу, запах пропарфумленої сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусівському ковпаку, хрін його знає.

Я ніколи б не згадав Зосю Слісаренка, аби того дня до підземного, сизого від гріха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороці, не підійшла дівчина і назвалася Фанні Ліхтенштейн. І та ж Фанні, дивлячись на мене… Але все по черзі, якщо в житті можливо щось розкласти, хоч і заднім числом. Проте можу обмовитися, що Фанні, в перші ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовірного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосі мізків і совісті було не більше, ніж у каналізаційного солітера. Саме так. Одного часу він умудрився зажити славу народного цілителя, так, що самому Кашпіровському – ховайся і вивертай рейтузи покійної тещі в пошуках сокровенного пенсійного пожертвування у вигляді спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричі продати з прогнилим днищем «мерседес», двічі за день обвінчатися, сісти на три роки, вийти через рік і таке інше. Останнім вінцем його творіння, його пихою, його гордістю, котра покоїлась в слоїку з фізіологічним розчином у його останньому столичному помешканні десь на Печерську – такій хавирі, що від неї відмовилися б останні покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна річ… Трохи не до теми… Але таке буває.