Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

Ясний, розважний голос барона Роні перебив думки короля й нагадав йому про дійсність.

— Величносте! Ці ось панове люблять вас дужче, ніж власне життя. Тож не наражайте більше на таку небезпеку свого!

— Ет! Ви, мабуть, просто боїтеся! — сказав король, здивувавши й трохи образивши своїх супутників. Проте Роні від їхнього імені ще раз нагадав йому, що з дев'ятьма сотнями війська ніяк не можливо нападати на таку велику, майстерно вишикувану армію. Він і не збирався так робити, але з якоїсь дивної прихильності до цього супротивника дорікнув своїм людям, що цей чоловік — перший, кого вони злякалися. Вони почали присягатись, що їм дороге тільки його життя. Він дозволив себе власкавити, але тим часом кіннота герцога Пармського вже

налетіла на них. Він зі своїми дев'ятьма сотнями мусив відбиватися від видимої смерті — та багато їх і не уникли її. Самого короля легко поранили, і йому пощастило втекти лиш завдяки тому, що його уславлений супротивник не міг повірити, ніби це справді він, король Анрі, і ніби в ньому так багато гусарського і так мало королівського.

Проте Фарнезе судилося краще взнати цього короля, перше ніж від'їхати в далекі краї, де він незабаром і помер. Сталося так, що Анрі маршами й контрмаршами відтіснив його на півострів між Сеною й морем, як і намірявся з самого початку; а сутичка під Омалем тільки маскувала цей намір. І враз мандрівний митець зі своєю армією, своїм досконалим знаряддям, попав у пастку. На півострові — ніяких припасів, а на підмогу королю вже поспішає голландська ескадра. Фарнезе поранено; здавалось, йому кінець. І що ж він зробив? Те самісіньке, що й під Ланьї. Сена тут широка, як море, і все ж він перейшов її по наплавному мосту — вночі, в цілковитій тиші. Коли королівське військо прокинулось і побачило, що спійманого в пастку ворога вже нема, розітнувся гнівний крик. Анрі сміявся, він визнавав, що трюк удався чудово. А його супротивник, вислизнувши, вимовив кілька слів, з яких випливало, що він урешті все-таки став думати інакше про короля Франції; слова ті свідчили також про передчуття смерті: «Цей король стопче більше чобіт, ніж капців».

Згодом дійшла звістка, що Фарнезе прибув до Парижа; але й тамтешнім своїм друзям він уділив не більше часу, ніж звичайно вділяв ворогам. «Я тут своє скінчив», — нібито тільки й сказав він, урвавши пусту мовчанку. Він справді таки зробив багато дивовижного, незважаючи на мінливий воєнний талан. Як митець, що йому ще раз удався його твір, покинув те, що вже було йому непотрібне, — цю країну, цей народ — і під звуки сурм та барабанів поніс свою зістарілу славу в далекі краї.

Та ми, Анрі, ще не «скінчили свого тут». Для цього нам би слід бути безсмертними: так багато ще доведеться нам боротись за свою частку. Наша частка — це люди.

II. ЗНЕГОДИ КОХАННЯ

Покажи її мені!

Король полював у Комп'єнських лісах; того дня він гнався за оленем мало не до кордону провінції Пікардії. Там мисливці — королі, і його перший стайничий герцог де Бельгард [23] — згубили слід. Решта ловецького товариства давно відстала від них; удвох сіли вони перепочити на галявині. Король умостився на поваленому дереві. Крізь листя, вже по-осінньому рідке, падало сонячне проміння, золотило те листя й сповивало світлом постаті двох чоловіків — сорокарічного й тридцятирічного.

23

Герцог Бельгард Роже де Сен-Ларі (1562–1646) — при всіх королях, які панували за його життя, — Генріхові III, Генріхові IV і Людовіку XIII, — посідав високі двірські й державні посади, за що сучасники прозвали його «Потік милостей».

— Попоїсти б чогось! — сказав король. І здивувався: головний стайничий умить дістав і розіклав на колоді все, чого лиш можна бажати. Вони вгамували голод і спрагу. Під час їжі король міркував: коли Бельгард мав у сідельній торбі ці припаси, то, певне, збирався покинути мисливців і кудись гайнути — куди ж то?

— Куди

ти хотів їхати, Бляклий Листе? — навпростець спитав король і з лукавим виразом став чекати відповіді, але не дочекався. — Тут у тебе вид ще жовтіший, ніж завжди: певне, від пожовклого листя. А так ти вродливий хлопець, і тобі всього тридцять років. Ех, мені б стільки! Тоді вони мені багато мороки не завдавали та й знаходилися завжди. Придивись-но пильно он туди, між два дуби! Тобі не здасться, наче якась хоче вийти з сутіні й не наважується? Тоді вони виходили зразу.

— Величносте! — сказав де Бельгард. — Хочете побачити мою кохану?

— Де? Яку?

— Вона дужо вродлива. Їхній замок недалеко звідси.

— Як же він називається?

— Кевр.

Коротке запитання, точна відповідь, і король уже знав усе.

— Кевр… То це котрась із панн д'Естре [24] .

— Габрієль, — відповів стайничий, і в тому імені забилось і його серце. — Її звуть Габрієль, вона чарівна. Їй двадцять років, коси в неї — щире золото, ясніше від оцього світла, що блищить на листі. Очі голубі, як небо, і я часом думаю, що день такий гарний тільки від них. Вії у неї темні, а чорні брови — два тоненькі, гордо вигнуті луки.

24

…котрась з панн д'Естре… — Антуан д'Естре був губернатором різних французьких провінцій (Нуайону, Іль-де Франсу, Лa-Феру), займав також високі військові посади.

— Певне, вона їх підголює,— докинув король, і коханець злякався й змовк. Йому досі й на думку щось таке по спадало. — Покажи її мені! Сьогодні у вас умовлене побачення. Але наступного разу візьмеш мене з собою.

— Хоч і зараз, величносте! — Бельгард схопився, йому не терпілось показати королю свою прекрасну кохану. Дорогою вони розмовляли про її родину; король пригадав:

— Батька твоєї красуні звуть Антуан, він був би губернатором у Ла-Фері, якби Ліга не прогнала його. Мати?.. А, вона ж утекла від чоловіка?

— З маркізом д'Алегром, ще кілька років тому. Перед тим вона хотіла продати свою дочку. Та що це доводить? Ви ж, величносте, самі знали двір свого попередника.

— Так, чистотою звичаїв там не могли похвалитись. Але ваша Габрієль була ще надто молода, щоб її продавати.

— Шістнадцять років — на вигляд зовсім недоросток. І все ж я зразу накинув на неї оком. Та, на щастя, вона стала моєю, вже як зовсім розквітла.

— A! То була її сестра… — Король пригадував далі.— Як пак її звати?

— Та їх аж шість. Але ви, ваша величносте, маєте на увазі найстаршу, Діану. Першим у неї був герцог д'Еперпон.

Король трохи не сказав: «А в усіх сімох, разом з матусею, перебував, мабуть, цілий полк». Йому пригадалось також, що всіх їх разом прозивали «сім смертних гріхів». Натомість він зауважив:

— У гарну ж родину ти входиш, Бляклий Листе. Ти хочеш одружитись зі своєю Габрієлою?

Герцог де Бельгард, сповнений гордості, заявив:

— Одну даму з роду її матері обдаровували своєю прихильністю Франціск Перший, Климент Шостий і Карл П'ятий. Один за одним її любили король, папа й імператор.

Та король уже не хотів говорити про тих легковажних дам з родовідного дерева коханої його першого стайничого. Вимовлено було ім'я герцога д'Епернона, ім'я, обтяжене пам'яттю про давні чвари, й досі не завершені. Всі злигодні його королівства раптом обступили короля; він пустив коня ступою, хоч як нетерпеливився його супутник, і заговорив про своїх ворогів. Вони розпаювали між собою королівство, і кожен у своїй провінції вдавав із себе незалежного державця, що не підкоряється королю-єретикові. Навіть такий собі Епернон, що починав свою кар'єру як любчик Генріха Третього! Навіть цей має змогу користатися приводом віри. Анрі голосно сказав: