Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Як завжди, Агріппа без церемоній скористався з нагоди поговорити з королем і висловив усе навпростець, почавши, за звичкою, з того, що він не має грошей. А він же, як відомо всім, п'ять чи шість разів урятував королю життя.
— Величносте! Вашими коштами порядкує неприторенний пройдисвіт, і цей-таки д'О підбиває вас перейти в католицтво. Скажіть самі, до чого це може призвести!
Агріппа думає: «Коли це вже станеться, тоді він не захоче вислухати від мене жодного слова. Яка страшна відстань між тим, що сталось, і тим, що не сталось! Тепер він схиляє голову переді мною. Тепер він говорить».
Анрі:
— Totus mundus exercet histrionem [30] .
Агріппа:
— Я вже бачу, що
Анрі:
— Все залежить тільки від їхньої розважності. Мій Роні радить зробити це.
Агріппа:
— Так у нього ж очі голубі, наче фаянсові, й обличчя мов намальоване. Йому не болить, що ви попадете в пекло.
Анрі:
— А мій Морней! Морней, або ж Чеснота. Ми з ним сперечались. І обидва визнали, що чистилища нема. Щодо цього я твердий, і жоден патер мене не переконає, будь певен. Але що з причастям ми приймаємо справжню кров Христову — в це я завжди вірив.
30
Усі ми комедіанти (латин.).
Агріппа:
— Такі диспути добрі й корисні для душі, поки вона ще прагне знати істину. Чесний Морней вірить у вас. Його вам легко обдурити, пообіцявши йому скликати великий собор з богословів обох віровизнань, щоб вони визначили, котра віра істинна. Та коли істинною виявиться не та, котра вигідна, яке пуття з великого собору?
Анрі:
— А я кажу — пуття буде. Бо вже багато пасторів визнали, що душу можна спасти як у одній, так і в другій вірі.
Агріппа:
— Коли в цих пасторів плоть слабка, то й дух у них не міцний.
Анрі:
— Я щиро дорожу спасінням своєї душі.
Агріппа:
— Охоче вірю, мій пане. Але я тепер прошу й заклинаю вас: оцініть ваших прихильників по їхніх заслугах. Не всі ми такі холодні й архірозважні, як Роні. І не всі такі чисті душею, як ваш дипломат Морней. Та один із найкращих ваших солдатів, Тюренн, уже питав, чого це вас не можна зрадити: адже ви самі даєте приклад.
Тепер король знову понурив голову, і це бачить Агріппа.
Анрі:
— Зрада. Це тільки слово.
Він думає про свою розмову з сестрою. Найближчі люди зраджують одне одного, усвідомлюють це аж потім і починають розуміти: уникнути зради можливо, тільки не народившись на світ. І враз він чує ім'я пастора Дамура.
Агріппа:
— Габрієль Дамур. Під Арком, коли ми вже програвали бій, він заспівав псалом, і ви були врятовані. Під Іврі він проказав молитву — і ви перемогли. А тепер настав час, коли він метає в вас громи з амвону. Досі отруйне гаддя тільки тяглося до вас, але лишалось безсилим. А цей суворий голос — сама правда, але для відступника вона буде отрутою. Громада благочестивих відвертається від нього.
Це правда. Пастор уже писав королю: «Послухались би краще Габрієля Дамура, ніж якоїсь там Габрієлі».
Анрі:
— В чому моя найбільша провина?
Та про це Агріппа мовчить: чи то з цнотливості, чи то його пиха не сягає так далеко, щоб скласти остаточний вирок. «Велика блудниця вавілонська, — думає він; так само сказав сам до себе й пастор Дамур, хоч і не перед громадою — аби не було спокуси. — Куди заведе тебе ця д'Естре, величносте! Вона дурить тебе, і це ти й сам міг би знати. Але її батько краде — ще цього тобі бракувало».
Агріппа:
— Моя душа в смертельній спокусі. Як добре було в часи переслідувань! Вигнання було почесне. Тиха провінція на півдні, до трону ще далеко, і коли ви не мали грошей на гру в серсо, то доручали мені складати побожні сентенції, щоб розважати ваш двір безкоштовно. Зіркою над нашою хатиною була тоді принцеса, ваша сестра.
Анрі:
— Я завжди мав підозру щодо обох вас.
Агріппа:
— Вона клала мої вірші на музику й співала їх. Моїм марним словам вона давала голос, скромні весняні квітки перев'язувала золотом і шовком.
Анрі:
— Мій
Агріппа:
— Хоч голос не слухається мене, та все ж я признаюся, що бачився з нею. Хоч як швидко, потай відіслали ви принцесу в далеку зворотну путь, я дочекався її на узліссі.
Анрі:
— Скажи мені все, що почув від неї.
Агріппа:
— Вона сказала, що в Наваррському домі панує салічний закон [31] і все успадковується по чоловічій лінії — все, тільки не сталість.
У короля зразу опустились руки — так налякали його ці сестрині слова. Тоді він благально сплів пальці й прошепотів:
31
Салічний закон — закон одного з давньогерманських племен, салічних франків, за яким лише чоловіки могли діставати у спадок землі й титули, з цими землями пов'язані.
— Моли бога за мене!
Таємничий чоловік
І Агріппа молився, та й ще багато людей у ті дні молились за короля, кожен у своєму серці, бо їм здавалося, що його обступили небезпеки — насамперед для душі, але й для тіла теж. І рятунок справді прийшов — чи принаймні шанси на рятунок з'явились у короля. Пан д'Естре віддав дочку заміж.
До нього якось дійшли чутки про її останню пригоду в Кеврі — з королем у ліжку й першим стайничим під ліжком. Бельгард не вмів мовчати. Крім того, цей ревнивець мстився за приниження: він закохався в мадемуазель де Гіз [32] із Лотарінзького дому, а дім цей, як і перше, рветься до трону, і герцог де Майєнн не припиняє війни з королем. Тому Бляклий Лист зник зі сцени — його не бачено ні в шанцях під Руаном, ні під час багатьох подорожей короля по країні у військових справах. Пан д'Естре скористався з відсутності обох їх і звінчав Габрієль із паном де Ліанкуром — непоказним чоловічком, якого підшукав сам. Ні розумом, ні сильною вдачею той Ліанкур теж не вирізнявся, зате сплодив четверо дітей, з яких двоє були живі. На цьому батько наголошував перед Габрієллю особливо: при такому чоловікові вона напевно стане матір'ю, а куди заведуть її романи? То була найщиріша турбота пана д'Естре. Незле було й те, що його обранець — тридцятишестирічний багатий удівець, замок його недалеко, рід — досить значний.
32
Мадемуазель де Гіз — Луїза Гіз-Лотарінзька (1577–1631), дочка Генріха Гіза. Дружина принца де Конті.
Габрієль, у тяжкій тузі, опиралась гордо, але недовго, бо їй із самого початку бракувало твердого переконання. Красень спокусник, як вона почувала, кинув її, від високого владаря вона теж не сподівалась допомоги, а то була б покликала його. Крім того, вона рада була подратувати обох — і високого владаря, і коханця. Більше мороки завдав панові д'Естре майбутній зять — від природи несміливий, він з жахом думав про те, щоб відбирати в короля таке свіже завоювання. Та й крім того, мадемуазель д'Естре була, як на нього, аж занадто вродлива. Він занадто палко жадав її, а це в сукупності з його несміливістю мало призвести до розчарувань. Він же знав сам себе — хоча, з другого боку, саме ця скромна думка про себе давала йому почуття духовної вищості. Отаку натуру мав пан де Ліанкур, а тому, коли наблизився урочистий день, він ліг у ліжко, вдаючи хворого. Нуайонському губернаторові довелося з солдатами везти зятя до вінця. Ситуація не була приємна ні для кого, опріч самого добряги д'Естре: той почував, що кругом має рацію, а таке з ним бувало не часто. Тітка, пані де Сурді, мала б неначе розпрощатися з мрією про велике майбутнє родини й оплакувати ту мрію. Проте вона знала, яке мінливе щастя.