Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Таких пташок, як я, ніхто не любить тримати в клітці.
Одначе послухався і в'їхав у свою столицю, маючи на собі, під плащем, панцер. Замість капелюха з розкішним білим плюмажем, що звістував би мир, на ньому був сталевий шолом. Такий убір трохи пригасив у ньому почуття тріумфу — а втім, це зробили вже й дощ та безлюддя на вулицях.
Там у цю світанкову годину не було нікого, та й з вікон дивилось небагато; королівське військо, що розділилось на кілька загонів, дорогою розігнало трохи іспанців, уклали або повкидали в воду три десятки ландскнехтів, і це, власне, все. Панові де Сен-Люку та його загонові
Прокинувшись і повстававши, парижани й віри не йняли новині, хоч вона летіла з дому в дім: король уже в місті. Вони перелякались на смерть. Перша думка була про грабунки та різанину — дарма що багато їх бачили короля зблизька ще в Сен-Дені, коли він зрікався своєї віри, або й у Шартрі під час коронації й були йому віддані тілом і душею. Що з того… Одна річ — пишнота святкового дня, інша — година тріумфу переможця: вона, звичайно, має бути кривавою.
А в нього й на думці такого не було, він і не здогадувався, що люд охоплений страхом. Та новоспечений маршал Бріссак це врахував: він розіслав дозорців на дуже рослих конях, з гучними голосами, щоб вони оголошували, по-перше, ласку й прощення, а по-друге — що в руках короля уже все місто. І хай парижани спокійно сидять по домівках. Але вони, навпаки, висипали на вулиці вітати французів у білих перев'язях, королівських сурмачів, а самого короля на плечах внесли до собору.
На Богоматері Паризькій дзвонили всі дзвони — кожен своїм голосом, по якому його впізнавали й прозивали. Попереду короля йшли сто французьких дворян, отже, це таки справжній король. Але ж той самий старий собор не так давно бачив процесії на честь святої Женев'єви, які мали вмолити її, щоб захистила від нього своє місто Париж. Про це згадали інші — архієпископ, що виголошував, як умовлено, вітання, і кардинал, що так і не показався. А от люд умить про все забув: саме люд, у своєму загалі, а не окремі люди, бо кожен про себе зберігав у пам'яті чимало. Проте весь люд, мовби нічого й не було, плавом плив до собору, радів, був щасливий і побожний.
Король мусив відповідати на вітання, він викинув з голови все, що не стосувалось цієї хвилини, і все ж був трохи отуманілий. Досі він виразніше уявляв собі, як має відбутися цей в'їзд, і в думці бачив усе в ясніших барвах. Він відповів архієпископові: «Я хочу захищати й полегшувати життя свого народу, за це я віддам власне життя до останньої краплі крові!» Запевнив його й у відданості католицькій вірі, закликавши у свідки й бога, і святу діву. Але туман у голові лишався. Анрі мав таке відчуття, ніби він тут не присутній, та й інші теж тільки ввижаються. Того, що діялось насправді, йому було замало. Занадто довго він чекав на нього.
«Париж! Париж мій, і всі визнають, що він мій. А он у тому притворі мене самого намальовано в подобі диявола. Ось уже помітили, що я дивлюсь туди, і картину прибирають геть». Він стояв навколішки на кліросі й слухав месу. А потім, коли вийшов із собору на бруковану площу, то на цілу хвилину забув про дійсність: перед його внутрішнім зором постав дерев'яний поміст, завішений килимами, — він стояв
Він подумки відміряв на фасаді собору висоту того помосту. Виставлений там напоказ серед цвіту королівства, він тоді поглядав з радісної висоти на святковий люд, немов йому судилося легке життя, немов інакше й бути не може! Та лиш тоді почалася школа нещастя, і він спізнав неміч думки, зрісся з турботами життя. І ось тепер — Париж. «Але що означає «тепер»? Те, що мені й далі судились турботи, судилося пізнавати ще більше, кожне нещастя обертати в добро, а Париж — його я маю здобувати, поки й живу на світі».
Тієї хвилини, яку король пробув па самоті з собою па площі перед собором Богоматері Паризької, цієї його короткої відсутності вистачило, щоб солдати відтіснили натовп аж до найдальших країв площі. Повернувшись до дійсності, король злякався.
— Я бачу, — сказав він, — що цей нещасний люд заляканий тиранством, — ніби хотів аж тепер розділити з цим людом свою власну давню й тривалу боротьбу. Він наказав, щоб натовп знову допустили до нього. — Вони знудьгувалися за справжнім королем, — додав він, виражаючи цими словами, як багато зробив для всіх і скільки витерпів сам.
Він поводився дуже поважно — це неминуче в такі дні. Вже того ж таки ранку на ще напівтемній вулиці трохи не покарав власноручно одного солдата — тільки за те, що він хотів узяти хлібину, не заплативши. Просто не звик інакше. Але ж король був у своєму Парижі! Грабувати в його Парижі?! З цього б не здивувався навіть сам пекар. А в одному будинку на розі стояв коло вікна якийсь чоловік і, не скидаючи капелюха, з викликом дивився на короля. Він, певне, думав, що й так уже попав до чорних списків, тож йому нема чого втрачати. Охоронці короля хотіли побігти й схопити того нахабу, але король заборонив; усі навіть подумали, що цим він порушує заведений звичай.
Дорогою з собору до Лувру короля зворушував кожен вигук «слава!»; але потай його обурювала й дратувала така непристойна безтурботність тих, що гукали. Він перед очима в усіх ходив по столиці, що нарешті була під його владою, і добре знав, що мусить показати їй цю владу, а ні в якому разі не дозволяти, щоб з оцих купок людей то там, то там лупало ріденьке «слава!». Адже в тисячу разів більше було тих, що не відривались від свого звичайного діла — на кухні чи в крамниці — і хіба що між тим ділом казали: «Що, король дуже пишається, що вступив до Парижа? Дарма, вгамується!»
Колись, у незапам'ятну давнину, в провінційному місті, яке називалось Оз, такий собі молодий король Наваррський бенкетував на ринку з бідними й багатими, які спочатку побоювалися, що він їх переб'є, бо вони, бач, не відчинили йому брами добровільно. А він сів з ними до столу. Завдяки йому вони спізнали новину, яка звалась «людяність», і були вкрай здивовані. А що ми змалку й до останку однакові, то й тепер Анрі ладенп був обняти й поцілувати в обидві щоки всю свою столицю зразу, хоч яка вона велика. Проте між Озом і Парижем, на всьому довгому шляху крізь десятиріччя, стояли два ряди воїнів у обладунку; то були уроки досвіду, і тому короля дратувало кожне «слава!» отут, між Богоматір'ю Паризькою та Лувром, хоча й зворушувало його. По суті, він чекав сутичок — та їх і не забракло.