Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

— А для вас — ціла торбинка, — просичала Сагон. Вона не дуже вміла стримуватись і, як будь-хто, за грішми забувала про все. Шевцеві Цаметові не слід було обирати для цього діла таку недосвідчену помічницю. Габрієль спокійно заперечила:

— Отже, я мала б пограбувати короля на півсотні тисяч екю. Я цього не бажаю.

До Сагон уже повернулась її обачність.

— Ви ж багаті,— вона ледь схилила коліна й улесливо повела далі: — Ви можете подарувати нашому владареві не тільки свою вроду, а й ще дещо. Але, повірте, і я роблю, що можу. Я вже збила безсоромні вимоги шевця з десяти торбинок на сім.

— Це вже

інша річ. Більш-менш, — вирішила Габрієль. А Сагон, прикриваючись віялом, провадила:

— Стривайте, ще не все. Хтось відкликав шевця. Коли він повернувся, то вже знав, що Ам'єн узято, й аж сопів від злості. Тепер він менше десяти торбипок не візьме, а завтра, мабуть, зажадає дванадцять.

Габрієль дуже злякалася: що ж тепер буде з її любим владарем? Вона трошечки задовго вагалася з відповіддю, і це особливо привернуло увагу Анрі: він помітив саме її розгублену мовчанку, і в нього потекли під маскою сльози, поки він згрібав у купку золоті монети.

Та Габрієль, на його превеликий захват, швидко опанувала себе й сказала:

— Пані Сагон, вибачте мені. Цього разу ви повелись, як справжній друг. А тепер я вас прошу: скажіть панові Себастьянові Цамету, що я хочу поговорити з ним. Я навіть зайду до тієї напівтемної кімнати.

— Але він не ввійде, — відказала жінка. — Він боїться вас дужче, ніж короля. Треба брати те, що він пропонує, або не дістанете нічого.

— Зробіть те, що я кажу.

Тон Габрієлі не дозволяв непослуху, і пані де Сагон пішла, хоча й нерішуче, кілька разів зупинившись. Поведінка її була цілком природна: так поводиться посередник, коли не хоче, щоб сторони зустрілись особисто. Але та поведінка остерегла пильного Анрі, що тут є небезпека. Він негайно підкликав свого давнього сподвижника Роклора, і пан де Роклор дуже радо підставив вухо. Він сподівався, що зможе тепер загладити те, в чому завинив з легковажності,— комічну сценку.

Вислухавши доручення, він по змозі непомітно проникнув до напівтемної кімнати й став там під зачиненою стулкою дверей; друга була відчинена. Габрієль, якій пані де Сагон дала знак, хотіла вже ввійти, але на порозі її зупинили — не хто інший, як сам господар. Він попросив вельможну маркізу лишатись тут, серед товариства, хоч там панував гамір. Хай навіть їх підслухають, — які таємниці може мати такий чоловік, як він, із любою владаркою його величності? І він прихилився до стулки дверей, під другою стулкою яких стояв пан де Роклор. Може, хтось і підловить хитрого Цамета, але не король.

Габрієль заговорила:

— Себастьяне Цамет, я бачу, що помилилась. Ви — хтось більший, ніж звичайний позикодавець, чиє походження й ремесло не дозволяють йому думати шляхетно. І я з вами не хитруватиму. Так, король у скрутному становищі. Ам'єн він утратив. Але війну він виграє. Я знаю, що кажу, інакше не наважилась би віддати вам у заставу все, що маю.

Він мовчав і тільки дивився на неї круглими в подиву очима. Вона почала знов:

— Я маю свої відомості з війни, таких ви не можете мати. Тому я віддаю вам Монсо — замок і весь маєток, що колись стане герцогством, — у заставу за п'ять торбинок золота.

Вона ще не вимовила останнього слова, а Цамет уже все обміркував і вирішив. Ця жінка свого не проґавить, нема сумніву. Самими тільки ніжними почуттями жодна б не досягла того, що її занепала сумнівна

рідня знов піднеслась на висоти, а сама вона… ким вона ще стане? Слова про герцогство схвилювали його найдужче. Він дивувався холодній упевненості цієї жінки й думав, що вона одної породи з ним, а то ще й переважить його. Це враження, хоч воно було й хибне, перешкодило йому вдатись до звичайних у комерції заходів остороги. Яку це звістку дістала вона з війни? І чому ризикує всім своїм майном, ставлячи на таку непевну перемогу короля?

А вона поставила на ту перемогу, бо кохала його. Хоч би його поразка була ще певніша, єдино певним лишалось її кохання. Вона вже давно й з лихвою повернула своєму владареві те, чим він обдарував її від щирого серця; тому Монсо, замок та маєток, належали йому. Але зрозуміти це було над силу такому, як Цамет. Пан де Роклор, стоячи під дверима, запам'ятовував кожне слово «любої владарки», щоб переказати своєму королю.

— Ваш маєток не вартий п'яти торбинок золота, але я дам шість. Не вам, — мені не треба вашої застави. Я даю їх королю, покладаючись на його велич. Після перемоги він про це згадає.

— Неодмінно згадає,— пообіцяла Габрієль. Вона доторкнулась віялом до шевцевої руки; Цамет сприйняв це як дуже велику відзнаку й провів її зачарованим поглядом. Гроші, які він позичав, зводили його з людськими долями. І часто роздуми про ті долі були його єдиним зиском.

Біля одного з гральних столів Габрієль зупинилась і тричі програла. Цамет відчув, що його аж дрижаки беруть. Коли вона підійшла до короля, той скинув з неї маску, тоді відкрив і своє обличчя й сказав: «Це ми», — а тоді привселюдно обняв свою кохану й поцілував. Його партнери, що все попрогравали йому, сиділи, ніби воскові фігурки, й дивились на купку золота. Але Анрі розсипав по столу ту блискучу купку. Золото приємно й мелодійно забряжчало, а він сказав:

— Панове, поділіть це все між собою. Я ж увесь час махлював, і ви напевне це добре бачили, але терпіли, бо впізнали мене, хоч і не сміли признатись. Та, якби я програв вам, це, можливо, стало б лихою призвісткою. Бо знайте, — він заговорив гучніше, — що не далі як за дві години я з усіма вами вирушу на війну.

Тоді все товариство посхоплювалось і загукало:

— Хай живе король!

Цей король рідко покидав товариство, не пожартувавши наостанці. Тепер жертвою його витівки мав стати пан де Варенн — колись кухар, потім носій любовних послань, а врешті дворянин; і майже вся вина за комічну сценку, що мала завдати образи любій владарці, падала на нього.

— Білий фартух і ковпак панові де Варенну! — наказав король. — Хай засмажить мені омлет.

І зразу в відкритій кухні, де куховарили напоказ, загуготів у печі вогонь. Пан де Варенн, весь у білому, з височенним ковпаком на голові, приготував омлет — щоправда, не звичайний, а винайдений нашвидкуруч ним самим, бо тут ішлося за його честь. Він покришив туди трохи лушпинки з помаранчі, трохи імбиру й щедро покропив страву різними настоянками. Над тарілкою спалахнуло полум'я, враз погасло, і пресмачний дух кинув усіх глядачів у захват. Вони прямо тислись перед кухнею, але найревніше захоплювались майстром самі кухарі — їхній старшина та його помічники. Вони цілою процесією йшли за паном де Варенном, коли той на кінчиках розчепірених пальців ніс золоту тарілку до столу, за яким сидів король.