Лабiринт (на украинском языке)
Шрифт:
– I що ви, фiзики, бачите в тих елементарних...
– зiтхнула Една.
– Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все - i майбутнє, i минуле, вся свiтобудова. Без них не могли б iснувати атоми та, зрештою, i вашi будiвельнi матерiали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мiзинчику?
– Я не заперечую тих частинок, нехай собi будуть...
– Не заперечуєш? Ти великодушна, Мiзинчику.
– Джеймс поплескав її по плечу.
– Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.
– Ану тебе, - махнула рукою дiвчина.
–
– Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж вiн рiвнi?.. Ходiмо швидше, здається, нас шукають... Не обертайся.
Една вхопила його пiд руку i повела до лiфта.
– Хто шукає?
– тепер уже перейшов на шепiт Джеймс.
– Офiцiантка i якийсь тип - сутулуватий, бiла тенiска, чорна краватка.
Вигук "Хелло!" вони почули, вскочивши до кабiни.
– I якого їм дiдька треба?
– обурився Джеймс.
– Сутулуватий, кажеш?
– Еге. Може, мало заплатив...
– За отой мiзерний ленч? Не може бути! А взагалi, не хотiлося б встрявати... Ну та раз утекли... Хоча ми й не тiкали. Трохи поспiшили, кому яке дiло? Чорти б його взяли, того типа.
– Чи не краще повернутись додому?
– Нi в якому разi! Треба хоч трiшки познайомитися з майбутнiм!
Една, щоб заплутати слiди, манiпулювала кнопками в кабiнi, наче грала на роялi. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до iншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд iз театром. Спустилися туди. У вузькому примiщеннi, що дугою огинало хол i театр, саме розташовував свої картини iндiйський художник - невисокий чоловiк з блискучими очима i густо зарослим обличчям.
– У вас ще не вiдкрито?
– iз жалем спитала Една.
– А ми так хотiли оглянути...
– О, прошу, будьте ласкавi, дивiться.
– Художник посмiхнувся, пiд чорними вусами забiлiли зуби.
– Це мої найновiшi роботи.
Подякувавши за люб'язнiсть, Една i Джеймс поволi рушили вздовж правої стiни, попiд якою вже стояло з десяток картин. Усi вони вiдзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледiти, що там зображено.
– "Танцюючий Шiва"...
– прошепотiла Една.
– Але де вiн? Ти бачиш?
– Щось не дуже видно...
Художник, певне, почувши їхнi реплiки, гукнув:
– А ви не поспiшайте, дивiться i побачите!
Справдi, на темному тлi почав проступати образ багаторукого iндiйського бога, з кожною секундою все чiткiше i чiткiше.
– Зворухнувся... Бачиш? Бачиш?
– зашепотiла Една.
– Невже таки затанцює?
– Оригiнально...
Кук-Соммерс вiдчув легенький доторк до лiктя, обернувся. Бiля нього стояв сутулуватий чоловiк у бiлiй тенiсцi з чорною краваткою.
– Вибачте, сер...
Джеймс почервонiв, побачивши в його руцi фунт стерлiнгiв, той самий фунт, якого вiн дав за ленч. "От халепа!
– подумав сердито.
– В такому лабiринтi i вистежив! Ще й зуби вишкiрює..."
–
– запитав стримано, але досить холодно.
Той знiтився:
– Оцей грошовий знак...
– пiднiс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса.
– Вiн... ваш?
Вiдступати було нiкуди, i Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потiм на той злощасний папiрець, вимовив з гiднiстю:
– Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз...
– Вiн вийняв з бокової кишенi гаманця.
– Нi, нi, я не хотiв сказати, що мало!
– вигукнув молодик зрадiлим голосом.
– Навпаки! Старi грошi!.. Розумiєте, я - нумiзмат. Я мушу ще вам заплатити...
– Вiн вийняв два новенькi папiрцi i простягнув їх Джеймсовi. Якщо маєте металевi монети... я б з радiстю... Ми, я бачу, колеги.
– Добре, - сказав Джеймс, ховаючи новi грошi в гаманець, - завтра я знову буду тут, адже так, Мiзинчику, будемо?
Една спаленiла, не могла й слова вимовити, тiльки закивала головою.
– То прошу до нас на ленч, - уклонився молодик, приклавши руку до грудей.
– На все добре!
Коли вiн зник за вигином стiни, Кук-Соммерс уже не мiг стриматись:
– От банан! Щоб ти луснув iз своєю нумiзматикою!
– Заспокойся, любий, адже нам потрiбнi сьогочаснi грошi, хiба не так? Нема гроша - нема виграшу.
– Та воно-то так, тут я маю хiба що ключ вiд вулицi, - блискав очима Кук-Соммерс, - але ж ти, певне, перенервувала? Я з-за тебе теж... Влаштував погоню, телепень! Ех, не було бiля мене Няумуко...
До лекцiйної зали дiсталися завчасно. Ще майже нiкого не було, а на сидiннях лежали невеличкi аркушики,- як виявилось, анотацiя лекцiї, основнi тези. Джеймс мерщiй узяв одну, прочитав заголовок.
– Слухай, - прихилився до Едни, - це саме те, над чим б'ємося ми, а воно не дається в руки.
Дiвчина по-змовницькому моргнула:
– Зараз воно в твоїх руках!
На це Джеймс не без iронiї сказав:
– Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимi роги.
Пожадливим оком перебiгав рядок за рядком дрiбного шрифту. Навiть руку запустив у своє рiдке волосся, неначе сидiв не в чужому залi, а в себе за робочим столом. Оце так... Ого! Зафiксували триплет часточок, вiдповiдальний за слабку взаємодiю в ядрi, плюс гравiтони i хронотони! Молодому фiзику аж дух захопило, коли вiн усвiдомив, який матерiал потрапив до його рук. Це ж треба - в такий день!..
Люди поволi заповнювали залу, i Една вiдзначила про себе, що бiльшiсть - лiтнi чоловiки i жiнки, молодi було мало. Поглядала на вхiд, щоб не пропустити, коли з'явиться вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвiтилась стiна-екран i з молочного туману вирiзнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динамiками голос:
– Ледi i джентльмени...
Една штовхнула лiктем Джеймса i з подивом побачила, що очi його свiтяться несамовитiстю.
– Що тебе схвилювало?
– прошепотiла на вухо.