Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звісно, там тепер кафе «Російський чай». Ні, пробач, вже не «Російський». Або просто «Чай», або... Там уже все не те, і навкруг не ті...
— А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича»?
Скульптор замислився.
Його двоповерхова майстерня була заповнена громадищами ще не обробленого каміння, макетами, невеликими скульптурами і величезною кількістю світлин, приклеєних до стін нібито замість шпалер. До цих світлин він і підійшов, підвівшись із-за низенького обідньо-журнального столика.
—
— Я потелефоную і нагадаю за першої ж грози, — пообіцяв я на прощання.
Ремонт нової квартири просувався повільно і, можна сказати, недоладно. Знайомі, які обіцяли мені допомогти із фарбуванням стін, несподівано зникли, і я опинився наодинці зі стінами та величезною кількістю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому й займався різними дрібничками, обдиранням старої фарби з труб у ванній та іншою марудною роботою.
Зненацька пролунав дзвінок від скульптора.
— Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звісно, він. Мені подзвонив якийсь старий знайомий, просив допомогти з похороном — нема кому труну нести. Якщо хочеш, поїхали разом!
Пропозиція була і несподіваною, і дивною.
— Але ж я його не знав... — вихопилося в мене.
— Але ж ти його шукав! Я теж, здається, його не знав, — відповів скульптор. — Ба більше, я не міг пригадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі по тій пивній...
Їхати на побачення з покійником, до якого в мене залишалися непоставлені питання, видавалося справою щонайменше безглуздою. Але я погодився.
Ховали його на Берківцях. Точніше, не ховали, а «підховували» до родичів, які вже облаштувалися там навіки. Жовте висохле обличчя ні про що мені не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:
— Щось я його не впізнаю.
Проте Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Тоді вони в моїй присутності згадали декілька імен.
Я набрався сміливості й запитав у немолодого Аліка про людину, що цікавилася творчістю Тараса Шевченка і проблемами патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.
Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.
— Потім, — зрештою промовив він. — Ти ж ідеш на поминки?
Я кивнув.
Поминки, як незабаром з'ясувалося, влаштував скульптор у себе вдома. Семеро осіб сиділи довкола обідньо-журнального столика. Скульптор на електроплиті, що примостилася в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не дочекавшись закуски, пили горілку. Пили мовчки, без тостів, навіть без зітхань.
Трошки ожили, коли перша порція смаженини з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл
— Так, — погодився хтось.
Поминки минули, як і годиться. Усі розійшлися п’яні. Про померлого поганого слово не сказали. Про нього взагалі, одного разу пригадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятися, один із гостей упізнав себе молодого на одній зі старих фотографій.
— О! — вигукнув він і спантеличено випнув губи, наче ображений на себе тридцятилітньої давності.
Я підійшов і поставив йому те самісіньке питання — про людину, що цікавилася творчістю Шевченка і проблемами патріотизму.
— Аякже, — сказав він, — тоді багато хто цікавився такими речами.
— А рукописи про це хтось писав?
— Писали. Звісно, писали, куди ж без цього. Самвидав! А толку? Ось хто не боровся, той і не програв.
Він іще чесав щось і чесав, доки раптом не сказав:
— А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю — Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Усі в нього просили почитати, а він рукопис дістане, перед носом перегорне й знову до портфеля заховає. А сам сидів удома й вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну, так, щоб не в стовпчик, а суцільним рядком...
— А де він зараз? — запитав я. На думку спало, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».
— Клим? А біс його зна. Бачив якось я його у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.
Кожна громада закрита по-своєму. Бджолярі збираються і розмовляють про речі, тільки їм одним зрозумілі. І, певно, ще довго вирішуватимуть — прийняти когось до лав свого товариства чи ні. Шахісти — теж не виняток. Ті, які грають біля університету, один одного знають, а з рештою на чемне «ви» розмовляють. І грають із чужинцями тільки на гроші.
Я кілька разів обійшов кола шахістів і шашкістів, що обліпили лавочки скверу. Ніхто на мене не звернув жодної уваги. Кожне коло непорушно стежило за дошкою, що стояла в центрі. На гравців не дивилися, їхня присутність була немовби якоюсь прикрою необхідністю. І не зрозуміло — хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Об’єктом вивчення у таємничій мовчанці була сама ситуація на дошці, й саме вона була головною дійовою особою.
Климу сьогодні мало би бути шістдесят із гаком, і більшість членів неформального шахово-шашкового клубу відповідали цій характеристиці. Гра минала у мовчанці, й тому навіть випадково почути, як кого звати, не було жодної можливості. Тож я просто прилип до одного кола й заходився терпляче очікувати на розвиток подій із намаганням всім тілом «утеребитись» у довіру до цих фанатиків дошки.
Дивовижний стан непоясненного трансу раптом оволодів мною, і я, певно, насправді став на якийсь час деталлю цього шахово-шашкового живого організму.