Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Звідки? — повторив полковник. — Звідки?.. Це, в принципі, зрозуміло. Хоча ще й не доведено. Проба піску в цьому місці показує високий вміст кристалізованої сперми. Запліднений пісок, так би мовити. Двадцять п’ять років солдатської служби в царській армії... без жінок, без радості... це непросто... Незліченна кількість людської енергії, що пішла в пісок... Ви розумієте? — полковник обвів нас запитальним поглядом.
— Але ж тут були солдати не тільки з України?
— Тут були різні, але національний дух перемагав не кількістю, а інтенсивністю, як радіація. Я гадаю, що Тарас Григорович передав цьому місцю свою духовну силу. Якщо говорити
— Але що все ж таки сталося з майором Науменком? — запитав я.
— Боюся, що мумія — це все, що лишилося від майора. Залишивши записку дружині, він подався сюди, їхав таємно, щоб перевірити свої висновки. Але вже тоді це місце ретельно оберігалося, тим більше що майор був не першим, хто хотів розкрити цю таємницю. Він дістався сюди не звичним шляхом, де його могли б вистежити, а через Астрахань. Але тут його вже чекали. Боюся, що по катуваннях його просто вбили...
— А звідки ви знаєте про катування?
— Його відтятий член мені багато про що говорить, — полковник зітхнув. — У майора Науменка за рік до цього померла від дифтерії дитина. Він дуже переживав. Казав, що життя без дітей не має сенсу. Вони з дружиною мріяли, щоб у них була ще одна дитина. Видно, ті, хто його тут підстерігав, знали, чим можна його шантажувати...
— Стривайте, шановний, — Петро подивився просто в очі полковнику. — То ж чому тоді всі люди не переходять тут на українську мову? Національний дух — це ж найперш національна мова!
— Ні, — відповів полковник. — Національний дух вищий за національну мову. Він змінює ставлення людини до того, що її оточує, до всього довкола і до себе самої. Дух діє на людину будь-якої національності, пробуджує в ній тільки хороше. А мова — це тільки зовнішня ознака національності. Нею може однаково добре розмовляти і президент, і маніяк-убивця. Якщо мову возвести до найважливішої якості національного духу, вона стане знаряддям сегрегації, сучасної інквізиції. Виходить, що ґвалтівник, який розмовляє українською, виявиться кращим від ґвалтівника, який розмовляє російською. Розумієш?
Петро слухав уважно. Тільки ледве помітно він кивнув на «розумієш?» полковника.
— Національний дух учить любити представників усіх націй, а не лише своєї, — додав Вітольд Юхимович і очікувально втупив погляд у Петра, який сидів нерухомо й задумливо.
— Це мені ще треба осмислити, — неголосно промовив Петро, потер пальцями праву скроню і заходився набивати тютюном свою люльку.
— Ти ще матимеш час усе це осмислити, — по-батьківському згорда промовив полковник Тараненко і перевів погляд на мене. — Нам усім іще належить багато чого осмислити...
— А як ми вчинимо з майором Науменком? — запитав я.
— Якнайкраще... Треба поховати з почестями...
Звук роздертого паперу відірвав мене від думок про майора Науменка. Краєм ока я побачив, як Галя розірвала упаковку на одному «Снікерсі», потім розламала його навпіл і половинку простягнула Гулі.
49
Вечір настав непомітно. До місця розкопок ми не поверталися, та й узагалі по обіді не розмовляли, наче будь-який сенс нашої спільної справи зник. Кожен був сам по собі. Петро час від часу підгодовував багаття убогим пустельним хмизом, хоча тринога стояла з голим гачком — порожній казанок лежав поруч на піску. Спочатку
Я задумався про Гулю. Хоча я і був подарований їй батьком, вона стала найдорожчою нагородою за моє небажання спокійного життя.
Я озирнувся, відшукуючи її поглядом. Вона перекладала щось у своєму подвійному баулі, сидячи на піску до мене спиною. Її смарагдова сукня-сорочка у вечірньому прогрітому повітрі відливала перламутром.
«Моє майбутнє тепер із нею, і воно вже не моє, воно — наше, — подумав я, не відводячи погляду від її спини. — Ми тепер завжди будемо разом, і те, що ми настільки різні, вбереже нас від одноманітного спокою сімейного життя. Де ми житимемо? Звісно, в Києві... Там, де є житло...»
Думки про Київ повернули стан тривоги. Мені хотілося якомога швидше дістатися туди, додому, але водночас виник і страх, страх радше за Гулю, ніж за себе. Я теж був беззахисний, але моя безпека хвилювала мене значно менше. Я збирався повернутися до Києва з дивно коханою жінкою. Я ще не до кінця усвідомлював, як я кохаю її. Я тільки знав, що вона — найдорожче, що є в мене. Для безтурботного життя будь-коли потрібна тільки одна умова — бути нікому не потрібним, тобто — висловлюючись сучасною мовою — не висуватися. На жаль, із самого початку я висунувся і, здається, занадто сильно. Якби так далеко висунулося з гнізда якесь пташеня — воно давно б уже впало і його би з'їла кішка.
«Може, не Київ? Може, Астрахань чи будь-яке інше місто, де можна спочатку влаштуватися вдвох без нічого, в якомусь гуртожитку, а далі вже оправляти своє життя в гідну рамку? Ні, — розумів я. — Усе це — лиш фантазії. Я не можу не повернутися додому. І не варто самого себе лякати раніше, ніж треба, — може, ті, кому я споганив торгівлю „дитячим харчуванням“, уже лежать під землею на санітарній глибині в півтора метри? Може, і ті, хто вклав їх туди, теж лежать поруч і тільки датами смерті на мармурі пам'ятників відрізняються від перших?»
Життя завжди цікавіше, ніж смерть.
Я роззирнувся. Галя сиділа на своїй підстилці та щось вишивала. У сутінковому повітрі я помітив тільки клубок червоних ниток у неї на колінах. Дивна ідилія, що виникла цього дня по обіді, і насторожувала, і зворушувала мене одночасно. А де полковник? Я ще раз роззирнувся навсібіч. Його ніде не було. Може, він спустився до мумії?
Мене вела цікавість, і я вийшов на край піщаного пагорба та кинув погляд униз. Сонце вже не потрапляло своїми ослабленими променями на місце наших пошуків. Я розрізнив унизу чорну мумію, але полковника Тараненка видно не було. Спантеличений, але не більше, я повернувся до багаття. Присів поруч із Петром. Прислухався до тріску вогню.