Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Щось загубив? — запитав мене Вітольд Юхимович.
— Так, — відповів я. — Ваші речі.
— А-а! — посміхнувся він. — Спостережливий хлопчина! Вони не тут, я у вагоні спати буду. Але якщо покличете мене на сніданок — не ображусь!
— А мішки у вагоні? — похмуро запитав Петро.
— Ні, мішки не там, мішки у сусідньому, — сказав, не повертаючись, полковник. — І не треба за них хвилюватися.
Петро поліз під стіл, витягнув із сумки трубку і кульок із примівським тютюном. Мовчки набив люльку і, струснувши в руці сірникову коробку, підвівся та вийшов до тамбура.
— Мені теж
65
Години за півтори, коли потяг уже проминув Ростов-на-Дону, вода, що закипіла в титані, розтопила лід недовіри. Титаном займався полковник, і він же вніс до купе п'ять склянок окропу, а потім кинув у кожен по одноразовому пакетику чаю.
— У мене і цукор є, — сказав він, викладаючи з кишені джинсової куртки кілька упаковок «залізничного» цукру. — Пригощайтеся!
— А що тут у вагоні? — запитав після чаювання Петро.
— Китайські дитячі іграшки і в'єтнамський бальзам, — мирно усміхаючись, відповів полковник.
— Іграшки? — недовірливо перепитав Петро й посміхнувся.
— Ходімо! — полковник вибрався з-за столика і, зупинившись біля купейних дверей, озирнувся.
Ми з Петром пройшли за ним до тамбура. Він відімкнув ключем двері до вантажної частини вагона й дав нам дорогу.
Вагон був доверху заповнений картонними коробками і фанерними ящиками. Вузенький прохід між ящиками і коробками вів до невеличкого вільного від вантажу майданчика з внутрішнього боку відкотних дверей. Там, у тьмяному світлі, що падало з маленького вентиляційного віконця, на дерев'яній підлозі лежали два піддони, поверх яких був розстелений синій спальний мішок. Поруч ми побачили фанерний ящик, вочевидь, призначений заміняти стіл, і рюкзак полковника.
Ми зупинилися перед цим лігвищем.
— Я вас не на екскурсію привів, — пролунав за спиною незвично сухий і суворий голос Вітольда Юхимовича.
Він пройшов уперед, присів на свій імпровізований матрац і примружився, дивлячись на нас знизу вгору.
— Я не збираюся перед вами ні звітувати, ні вибачатися! — промовив він досить похмурим тоном. — Ви самі влізли в цю справу, і не варто корчити із себе ображених! Якби не я — ви б зараз сиділи десь у казахському КПЗ і ночами відповідали на питання слідчих. І про нелегальні розкопки, і про наркотики у банках із-під дитячого харчування. Коли в пустелі я отямився з головою, що розколювалася від болю, зі зв’язаними ногами — я не образився на вас. Я просто захотів догнати вас і начистити пику, я так би і вчинив, якби не цей пісок. Може, це був і не пісок, а просто втома! Я даю вам дві хвилини, щоб ви вирішили, як ми далі будемо розмовляти: на рівних і при повній взаємній довірі, чи я говоритиму з вами, як полковник із рядовими, що загриміли на гауптвахту.
Полковник дістав із нагрудної кишеньки джинсової куртки годинник зі шкіряним ремінцем, завів його. Відсунувши довгуватий рукав куртки, кинув погляд на власний годинник.
— То по якому годиннику засікати? — він знову підвів голову. — По годиннику ідеаліста? — він підняв у долоні годинник зі шкіряним ремінцем. — Бачте, ідеаліста
Ми мовчали. Я не знаю, про що цієї миті міркував Петро, але мої думки витали десь далеко, над Києвом. І мені хотілося туди, до них. «Усе закінчиться добре, — повторював я собі. — Треба тільки перечекати».
— Ще одна хвилина, і я сам прийматиму рішення! — пролунав холодний голос полковника.
— Гаразд, — важко зітхнув Петро. — Будьмо «на рівних».
«Ну ось, — думав я із полегкістю. — Перемогла груба сила... Або, як раніше було заведено казати, — перемогла дружба!..»
Я усміхнувся, і полковник, помітивши мою усмішку, теж посміхнувся.
Він підтягнув до себе фанерний ящик, дістав звідти фігурну зелену пляшку. Звівся на ноги.
— Я вас ні в чому не обманював, — уже спокійно промовив він, відкручуючи гвинтову пробку. — Ваше здоров’я! — він пригубив із горлечка і простягнув пляшку мені.
Я подивився на етикетку — це дійсно був в’єтнамський бальзам. В’язке тепло розлилося в роті після першого ковтка, і я зробив другий. Потім передав пляшку Петру.
Минуло півгодини, а ми й досі були у гостях у полковника. Ми сиділи за фанерним «столом» на фанерних ящиках і при палаючій свічці й далі пили в’єтнамський бальзам, тільки тепер уже з одноразових пластяночок із запасів Вітольда Юхимовича. Розмова справді йшла на рівних. Полковник жартував, намагаючись створити атмосферу розслаблення. Петро стійко намагався зберігати серйозний вираз обличчя, але в’єтнамський бальзам виявився досить міцним напоєм.
Пізніше я зрозумів, що полковник жартував передусім для себе, він сам хотів розслабитися. Але все одно час від часу втома стирала усмішку з його обличчя.
Петро кілька разів намагався поставити полковнику серйозні запитання, але Вітольд Юхимович жартома зіскакував із них.
— Завтра поговоримо, — пообіцяв він Петру, виливши залишки бальзаму до своєї пластяночки. — А тепер — по койках!
Залишивши полковника, ми повернулися до купе.
— Ну що? — запитала мене Гуля. — Вечерятимеш?
— Завтра, — відповів я, залізаючи на верхню полицю.
66
Завтра почалося несподівано рано. Мене розбудила тиша — таке часто трапляється, коли людина звикає засинати при шумі. На сусідній нижній полиці похропував Петро. А за вікном було неприродно яскраво — жовто-червоне світло било у шибку.
Визирнувши у вікно й побачивши «сонячні» плями прожекторів і ліхтарів, що освітлювали потяг, я одразу зрозумів, чому ми зупинилися — КОРДОН!
Ззовні долинули чоловічі голоси, вони наближалися.
Я помаленьку підвівся і вийшов із купе. Відчинив зовнішні двері й визирнув у простір, залитий потужним штучним світлом.
До вагона підходив Вітольд Юхимович у супроводі молодого митника у зеленій формі.
— Ось ці два — мої! — полковник указав рукою на наш вагон і на наступний.
Потім подивився на мене. Митник теж на мене вирячився.
— Це наш, він у супроводі, — сказав полковник митнику, а мені одночасно жестом наказав заховатися.