Лагідний янгол смерті
Шрифт:
На вулиці мрячив дощ. Петро і Галя залишили розгорнуті мокрі парасольки сушитися в передпокої.
Ми всілися за стіл, налили жінкам вина, а собі горілки. Закуска була скромною, але якби така закуска була в нас у Казахстані або потім, у товарному вагоні, ми були би просто щасливі. Малосольні огірочки, бородинський хліб, шинка, голландський сир. Навіть коли я вранці просто купував усе це в найближчому гастрономі — душа співала. Це теж було частиною повернення додому — повернення до старих гастрономічних цінностей, до буденного ритуалу
Ми випили за зустріч. Розповіли Петру й Галі, як хрестили Гулю і як вінчалися.
— Ну, тепер час українську мову вивчати! — усміхаючись, сказав Гулі Петро.
Ми з нею перезирнулись.
— Гаразд, — мовила вона. — Якщо Галя мені допоможе...
Так напівжартома, відриваючись на короткі тости, ми сиділи ще години зо дві. Потім, доки Гуля заварювала чай, Петро приніс із передпокою свою торбу.
— Ти знаєш, — сказав він. — Ми там, біля твердині, дещо відкопали, але вам не показали... Перепрошую... Але, як мовиться, ліпше пізно, ніж ніколи.
Він витягнув із сумки щось, загорнуте в газету. Розгорнув. Це була срібна скринька завбільшки з половинку цеглини.
Я взяв скриньку до рук. Відчув приємний холод і важкість срібла. На верхній гладенькій частині красивим почерком було вигравіювано надпис: "Любому Тарасу від А. О.". Спробував підняти кришку, але скринька була замкнена.
Усміхнувшись на мій запитальний погляд, Петро взяв із моїх рук скриньку. Потрусив її, і я почув усередині рух чогось легкого, швидше за все — паперу.
— Вона замкнена на ключ. Ми вирішили, буде чесно, якщо ми всі вкупі відімкнемо... У тебе є якісь знаряддя?
Я знову взяв у Петра скриньку. Подивився на маленьку шпаринку для замка.
— Може, не треба ламати? — запитав я, дивлячись Петру в очі.
— Тут не ламати слід, а трішечки відігнути, щоб вона відімкнулася.
Я зняв із шиї ланцюжок із золотим ключиком. Устромив його в замочок скриньки і повернув Петрові.
— Вибач, я тобі теж не все, що знайшов, показав, — сказав я йому. — Відмикай!
Він здивовано подивився на мене, потім на скриньку. Повернув ключик, і ми почули неголосне клацання замка.
У скриньці лежали складені вдвоє маленькі списані аркуші паперу.
— Листи? — запитав я.
Петро кивнув. Витягнув верхній. Пробіг поглядом і знову зазирнув до скриньки. На його обличчі не було радості. Я здивувався.
— "Дорогий Тарасе Григоровичу, — прочитав він по-російському. — Вам не варто боятися мого чоловіка. Він до вас добре ставиться і буде радий, якщо ви погодитеся інколи в нас обідати. А. О."
Він узяв зі скриньки інший аркушик паперу.
— "Чекаю вас опівдні, — читав уголос Петро. — Ви обіцяли показати щось цікаве на туркменському цвинтарі. Вам буде цікаво дізнатися, що лікар Нікольский говорить усім, ніби ви — позбавлений звання майор. А ще каже, що навчаєте його розмовляти українською".
Я
"Мила Агафіє Омелянівно, — мені здалося, що Петро саме через свій незрозуміло чому зіпсований настрій читав записки вголос. Я ж читав цю про себе, очима. — Мені не відомо, що спричинило збайдужіння у стосунках між нами і чому ви почали уникати мене. Навіть за моєї любові до самотності прогулянки з вами дарували мені справжнє задоволення. Я тільки сподіваюся, що не Іраклій Олександрович за чиїмсь недобрим підмовлянням тепер чинить перешкоди вам у спілкуванні зі мною. Хоча на його місці я би замінив простосердечність на ревнощі. З найщирішою повагою, рядовий Тарас Шевченко".
Коли я відірвав очі від записки, видно, так і не надісланої, Галя вже читала, безгучно ворушачи губами, інші. Скринька стояла на столі порожня.
Я передав щойно прочитану записку Гулі. У кімнаті було незвично тихо. Я наповнив наші з Петром чарки горілкою.
— Ти знаєш, скільки це варте? — кивнув я на скриньку.
— Либонь, воно щось-таки варте, але для української культури це нічого не дає... — і він знизав плечима. Обличчя його виказувало глибоке розчарування. — Великий український поет пише любовні записочки російською мовою...
— Великий український поет написав і кілька повістей по-російському, — сказав я. — Від цього він не став менш великим. Це просто показує, що він належить двом культурам.
— Те, що належить двом, не належить нікому, — Петро несподівано перейшов на російську. — Знаєш, два українські письменники купили будинок у складчину в Кончі-Озерній. Тепер вони не пишуть, а судяться, з'ясовують, кому все ж таки належить цей будинок... Якщо ніхто до цього часу не додумався перекласти його повісті українською, то до цих записок ні в кого точно інтересу не виникне.
— То що ти пропонуєш тоді з цим робити? — я кивнув на скриньку та записки, що лежали поруч.
— Не знаю, — сказав він і зітхнув.
— Давайте чай пити, — Гуля вирішила відірвати нас від неприємної розмови, і їй це вдалося.
Ми сиділи й пили трошки вистиглий чай. Їли заварні тістечка з маленької приватної пекарні, що відкрилася за час моєї відсутності через два будинки від мого.
— Ти можеш продати все це на аукціоні, — сказав я Петру, коли настрій мій поліпшився. — Тобі ж, напевно, потрібні гроші?
— Та-ак, — протягнув він задумливо. — Нам потрібні гроші... Мене висувають кандидатом у депутати.
— Правда? — здивувався я. — Чого ж ти з цього не почав? За це і випити не гріх!
Ми налили жінкам вина, а собі знову горілки.
— Перемоги! — побажав я Петру.
— Може, і справді продати на аукціоні? — знову він повернувся до рідної української мови. — Але ж мені не слід так світитися, це може декому не сподобатись.
Він запитально подивився на мене.
— Може, ти продаси? — запитав він. — Я тобі відсотки віддам.