"Лахтак"
Шрифт:
Стьопа обрав ті крижини за кінцевий пункт своїх екскурсій на лижах. Далі відходити від пароплава Кар рішуче заборонив.
Якось, місячної години, юнга звернув увагу, що на снігу, біля крижаних скель, є чимало таких слідів, які йому довелося бачити на березі острова Місячної Ночі, — тобто слідів полярного лиса, або, як його звуть інакше, песця.
Стьопа бачив ці сліди, але ще жодного разу не потрапив йому на очі той пухнастий, довгохвостий звір.
Вершомет запропонував виставити на нього пастки. Стьопа з охотою прийняв цю пропозицію. Наступного після пожежі дня вони вдвох, захопивши
— Цікаво, які тут песці? — говорив Вершомет. — Чи є й голубі?
— А ви гадаєте, що можуть бути? — спитав Стьопа.
— А чого ж!.. Мені двічі на Новій Землі довелося зустрічати їх. Кажуть, що на малих островах, які лежать далеко в морі, вони трапляються частіше, ніж на суходолі або на великих островах.
— А скажіть, — зацікавився юнга, — їхнє хутро справді голубе?
— Ні, воно скоріше попелясте. Якби вони справді були голубі, то їм було б дуже важко заховатися в тундрі або серед криги. Навіть маючи попелясте хутро, вони надто примітні в умовах Півночі. Мабуть, через це їх так мало. Інша справа — білі. Ті в снігах і кризі чудово маскуються.
Обминаючи невеликі тороси, мисливці швидко бігли на лижах.
Погода стояла тиха, приємна. В небі світив місяць і заливав своїм світлом крижану пустиню, притрушену снігом.
— А як полюють на песців? — спитав Стьопа.
— Будемо ставити пастку, і я розповім, — відказав він, — а тепер давай поспішати.
Нарешті наблизились до крижаних скель. Лише завернули за вузький прохід між двома велетенськими торосами, і з очей зник «Лахтак». Навколо хаотично здіймалися крижані нагромадження. Де-не-де вони розступались, і між ними з'являлись рівні крижані площадки, на яких можна ковзатись на коньках або грати в м'яча.
— Мене цікавить, — сказав мисливець, зупиняючись і показуючи слід песця на снігу, — чому їх тут так багато?
— А що, хіба вони не заходять на кригу?
— Ні, навпаки, вони часто забігають у море, але тут, серед цих торосів, їх слідів особливо багато, ніби біля кормушки.
Та за п'ять хвилин мисливець розгадав причини цього явища.
Коли вони пройшли за гострий виступ одного з торосів, перед ними заблищала чорна пляма великої ополонки. На снігу біля ополонки відбилися сліди лап великого звіра. Ті сліди, схожі на сліди величезної людської ноги, зупинили товаришів.
— Ага, — промовив Вершомет, — зрозумів! — і обережно оглянувся навколо.
— Що таке? — спитав Стьопа.
— В цій ополонці водяться нерпи, і на них ходить полювати білий ведмідь, а слідом за ним бігають песці. Вони живляться тими недоїдками, які лишаються після ведмедя. Дивуюсь, як ти раніше не помітив цієї ополонки і слідів біляка.
— По-перше, тому, що в цей закуток я не зазирав, а по-друге, не завжди так ясно світить місяць, як зараз, щоб можна було все помічати.
— Ну, тепер, — сказав Вершомет, — пильнуй уважно, щоб часом не наскочити на цього злодіяку.
— А він на нас не може наскочити?
— Тепер він має перевагу над нами. В цей час він бачить краще, ніж ми. Крім того, він, мабуть, щось нюхом чує, а ти от нюхом нічого не чуєш. І, нарешті, він мовчить, а ми балакаємо.
В цей момент поблизу щось тріснуло.
— Еге… заговорив, — стиха промовив
Над велетенським торосом піднявся чималий звір. Наставивши морду на мисливців, він, здавалось, нюхав повітря. Але він не міг почути ніяких запахів, бо нюх у білих ведмедів розвинений дуже слабо. Ведмідь повільно спустився з тороса, підійшов до ополонки і ліг біля води.
Мисливці стояли нерухомо. Вершомет присів і, не ворушачись, стежив за звіром.
Ведмідь на них не дивився. Він злегка поводив мордою, вдивляючись в ополонку. Звір вичікував, чи не з'явиться де нерпа.
— Ми полюємо, і він полює, — прошепотів Вершомет своєму юному другові. — Ану, підліземо ближче.
Мисливці, пригнувшись, почали наближатися до ведмедя. Звір, очевидно, їх помітив, але залишався байдужий.
Коли до нього залишалось кроків з тридцять, Вершомет став на коліно і почав націлюватись. Ведмідь підвів голову і знову опустив, вдивляючись в ополонку.
— Стьопо, це повинен бути твій ведмідь, — сказав Вершомет.
Зраділий Стьопа скочив на два кроки вперед, підняв рушницю і гукнув:
— Ей, біляку, стережись! Ге-ге-ге-е-е-е!
Цей крик сполохав ведмедя, і він, враз звівшись на ноги, поволі рушив на мисливців. Стьопа вистрілив. Ведмідь із стогоном упав на передні лапи, і в ту ж мить мисливці почули розпачливий людський зойк.
Розділ XII
Місяць закінчував свій шлях по небу, коли на палубу вийшли Кар, Лейте і Запара. Вони чекали Вершомета та Стьопу і розмовляли на тему, яка останню добу так непокоїла Кара, — про причину пожежі і про те, хто бив у дзвін тривогу.
Штурман весь час уникав порушувати це питання серед своїх товаришів, і його приклад наслідував Лейте. Зараз же Кар вирішив розповісти про свої підозри та тривоги Запарі і порадитись з ним та з Лейте.
В цей час вахту відбував Котовай. Він визирнув з вікна штурманської рубки, проводячи зором моряків та вченого, що пройшли на ніс, де й схилились для розмови над самим бушпритом [28] . Три постаті в кошлатих кожухах стояли на фоні засніженого півбака і, освітлювані місячним сяйвом, нагадували якихось таємничих змовників.
28
Бушприт — на парусниках балка, що похило стирчить на носі корабля і по суті є допоміжною щоглою. Іноді ставиться на пароплавах як прикраса.
Котовай зійшов на капітанський місток і перехилився через фальшборт.
— Вахтовий! Не замерз? — гукнув йому Лейте.
— Ні. В таку погоду і три вахти вистояти можна! — відповів Котовай.
Матрос пройшовся по містку. Капітан і його помічник тихо розмовляли між собою.
Кар розповідав Запарі про норвезьку люльку, про те, що Котовай бачив таку люльку у небіжчика-радиста, про незрозумілу поведінку Павлюка і про той дивний звук, що йому вчора довелося почути.
Запара, прослухавши все і кілька хвилин помовчавши, сказав: