"Лахтак"
Шрифт:
Вони натягають канат. На кінці каната тліє гніт, а під ним клоччя, змочене в бензині; коди хто за канат потягне, вогонь попаде на клоччя і бензин спалахне.
Кар з норвежцями пройшов на капітанський місток, де мусив бути Торба з резервом. Він застав механіка самого.
— Де ваш резерв?
— Котовай допомагає Вершометові, а Ковягіна я послав за Павлюком. Я тут, от і всі.
Місяць сховався, і густо-синя темрява зоряної ночі обступила їх.
До Торби підбіг Ковягін.
— Павлюк не хоче виходити з каюти, — доповів
— Як-то не хоче?
— Дверей не відчиняє. Каже: «Приходь за годину, тоді поговоримо».
— Ти йому про воєнний стан сказав? — розгнівався механік.
— Так! Сказав, що його розстріляють за непослух.
— Тож-то! Він і вирішив, що ти жартуєш. Що він відповів?
— Нічого. Мовчить.
— Андрію Васильовичу, — звернувся тоном наказу Кар до Торби. — Підіть самі до Павлюка і викличте його. Коли він не схоче відкрити каюту, ламайте двері. Візьміть з собою Ковягіна, а там на допомогу покличте Шелемеху. Я буду тут. Поспішайте.
«Треба кінчати з таємницями», — подумав Кар.
Торба побіг, скільки йому дозволяли комплекція й ревматичні ноги. За ним слідом поспішав Ковягін.
Двері рубки вони знайшли зачиненими. На стук механіка ніхто не відповідав.
— Павлюк! — крикнув Торба. — Синок!
Мовчання.
Механік припав вухом до дверей. Йому почулося якесь шарудіння.
— Відчиняй двері, — сердито крикнув Торба, — а то зараз ламатимемо!
Знову мовчання.
— Ковягін, клич Шелемеху! — сказав механік, вирішивши виконати наказ капітана.
Кочегар побіг по товариша, що на цей час кудись одійшов. Торба сперся плечем на двері і знов прислухався. Раптом він почув металічні звуки, схожі на дзижчання якогось інструмента. Це дзижчання почули Кар, Соломін і Запара. Вони пізнали ті дивні звуки, що стільки часу тривожили їх. Механік відступив від дверей і випростався.
— Це ж радіо! — сказав він. — У нас радист?
Підняв руку, щоб ще раз стукнути в двері радіорубки. Але несподівано відсвіт полум'я спалахнув з другого боку пароплава. Через дві секунди розітнувся постріл. «Нападають!» — промайнула думка в механіка, і він побіг до капітана.
Дзижчання в радіорубці не припинялося.
Розділ III
Клоччя, змочене бензином, спалахнуло несподівано швидко.
Норвежців, очевидно, вразило це полум'я і постаті людей на борту. При світлі вогню вони помітили Вершомета, Котовая, Зоріна і, мабуть, ще когось. Не гаючи часу на розмови, хтось із них одразу вистрілив. Цей постріл був ніби сигналом. Затріскотіли рушниці. Але ж після першого пострілу радянські моряки попадали на палубу і тим врятували себе від влучних куль норвезьких звіробоїв.
— Здавайтесь! — почувся вигук англійською мовою.
Кар і Ельгар пізнали голос шкіпера Ларсена. Полум'я, що враз спалахнуло, так само
Бензин згорів. На снігу ледве помітно жевріло клоччя. Норвежці продовжували обстрілювати пароплав. Кулі свистіли, вдарялись об залізний борт і дерев'яні надбудови.
Вершомет прицілився з своєї дрібнокаліберки в невиразну постать біля погаслого вогнища і вистрілив. Залунав вигук болю і лайки. «Влучив», — усміхнувся мисливець і знову зарядив рушницю маленькою кулькою.
Торба вибіг на капітанський місток, де з наганом у руці стояв Кар, вдивляючись у темряву. За механіком з'явився Ковягін, і зараз же за ним приповз Котовай.
— Радіо працює, — сказав механік, — до каюти не добулись, поспішили сюди.
Хоч штурмана і вразила ця новина, але зараз було не до того. Тим більше, що невдовзі по тому, як почалася стрілянина, робота радіопередавача припинилась.
— Пошліть Ковягіна на корму, — наказав Кар, — нехай тримає зв'язок між Соломіним, Шелемехою і Вершометом.
Кар вичікував, коли визначиться, де саме центр нападу, щоб самому кинутись туди. Він раз у раз позирав на ніс, де самотньо вартував гідролог. Чорною плямою лежав Запара на палубі, притиснувшись до поручнів фальшборту. Очевидно, він виглядав ворогів. Кар хотів послати йому на допомогу Павлюка, але кочегар не приходив.
Норвежці підступали все ближче. Про це свідчили вогники пострілів та темні постаті, що раптом з'являлись і, пробігши кілька кроків, зникали, падаючи на кригу.
Зорін націлився трубкою від шланга на одну таку постать, що близько підійшла до пароплава, і пустив струмінь води. Він, мабуть, влучив, бо норвежець кинувся навтіч, пославши в пароплав кілька пострілів.
Вершомет, спостерігаючи це, голосно засміявся.
— Тепер він наплачеться! За дві хвилини льодом укриється.
Справді, мороз стояв не менше як двадцять градусів, обмокнути в таку погоду — річ малоприємна.
Увагу Кара притягла інша подія. На носу, де лежав Запара, з'явилося над фальшбортом щось темне. Безперечно, що ліз хтось із норвежців. Кар згадав, що саме там із крижини і снігу Лейте зробив приступку, щоб вилазити на ніс без трапа. Штурман напружено чекав, що зробить гідролог. Йому здалося, ніби той трохи підвівся. Постать зникла. Лише якийсь брязкіт слабо долинув звідти. Що саме зробив гідролог, залишилось для штурмана незрозумілим.
По трапу щось важко загупало. На місток збігла велетенська постать. Вона несла на руках людину.
— Капітане, — почувся голос Павлюка, — пробачте мені, я не зразу зрозумів, у чім справа. Ось я приволік одного норвежця.
— Звідки?
— Ліз на борт. Ми з Шелемехою його й помітили.
У цей час з новою силою затріскотіли постріли. Норвежці починали атаку. Це було значно серйозніше.
Ельгар і Карсен, що похмуро стояли біля Кара, захвилювалися.
— Капітане Кар, — сказав гарпунник, — дозвольте мені крикнути кілька слів товаришам.