Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові

Денисенко Лариса

невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш з якоїсь вечірки, вже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться

позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш ходу, аж і він, невідомий, наддає ходу, в тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже

відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також

біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як Орбіт Супер-мінт. Зараз наздожене,

— і все. Порубає на шматки.

«І зґвалтує, розірве одяг», — здавлено каже Міра. Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав.

Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка

в цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (зараз панує така тенденція), що він

надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра

підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить. «Що це?» — якось не мужньо

підхоплююсь я. «А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п'янички. Ми з нею часто виємо разом». Я

дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, з

розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на таке нездатний.

«Я думала, що ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж

незрозуміле: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе», — виривається в мене. «Я

панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу», — відповідає Міра, і ми заходимося

у відчайдушному скигленні.

«Ти ще чогось жахаєшся?» — питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася

вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсерат Кабальє, перевиє будь-кого.

Талановитий собака. «Угу», — похмуро відповідаю. Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають

цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням

(звісно, що це я думаю, а не кажу вголос). «Ти боїшся небіжчиків?» Ні, власне кажучи, небіжчиків я не

боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Звісно, що борони Боже від таких

зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню у

Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?

Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо боюся похоронної музики. «Але ж вона така сумна, спокійна і врочиста, чи не так?» — запитує Міра. Може, для когось воно й так, а в мене зуби зводить від

жаху,

коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику

підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ці рулади, то здається, що в моєму

животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.

Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Може, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз», то як можна

людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я був на місці

небіжчика (тричі пфуй, тричі «стук» по дереву, але не по столі, бо коли стукаєш по столі, не допомагає), то

розцінив би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші

ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота і намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу

качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.

А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться. «Хто?» — Міра починає штовхати свого

стільця до мене, їй лячно. «Звісна річ, що небіжчики». Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних

пам'ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже

завжди було комедійним, чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із

психологічним підтекстом. Можливо, що вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо

я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім'я, то впаду нерухомий, такий само чорно-білий, як вони.

Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи втнути щось більш-менш люб'язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від

жаху.

«Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих

застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно», — Міра зітхає, це зітхання непомітне, як зітхання

привида. Я помічаю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.

«Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе». Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось

оптимістичне.

«Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть з Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить посміятися над чимось. Крім

того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже

нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі страховиська?