Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові

Денисенко Лариса

її Мірою. І дістав чергове зауваження: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий, — спокійно зауважив батько. —

Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так

каже батько, то «терпець» справді може лопнути.

Рудий розумів, що наш батько не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само

швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся

хто може. Тому морську свиню було названо не

Мірою, а Анжелікою.

«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, — Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, — то хай

принаймні так зватиметься ця свиня...» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш

мене за свиню?» — і штовхала його у бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися

подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як

зараз Рудого.

Коли в мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я — справжня красуня, що в мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене

замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей

світ. Він цілував мій прохолодний лоб і заплющені очі, гладив неслухняне волосся.

Я любила уявляти, буцімто я — справді красуня. Але, як могла, уникала порівнянь зі сліпою та

порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюго «Людина, котра сміється». Мене часто з нею

порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше було

уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи бруд), а в моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що

замінює собою казкове: «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася

від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.

Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові

запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і

вони з мамою подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду

менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з'їду з глузду», — промовляла наша

мама на прощання.

І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім'я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім'я. Ми жили пристойно. Рудий

закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних

колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-

постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі,

виспівуючи свої пісні на Андріївському

узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий

наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш

соціалізуватися», — переконував мене Рудий. — Твої публічні співи — це найкращий шлях до твоєї

соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня

знай собі хрумала солодку моркву і вперто нехтувала буряком. І все наше життя було спокійне та

впорядковане, аж поки я не зустріла Еріку, і все пішло шкереберть.

Частина третя

Забавки

Як Ерік зустрів Міру,

Або як Міра зустріла Еріку

Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені

стосунки з птахами миру, мушу визнати, що порівняно з дитинством ці стосунки поліпшилися; такий

висновок роблю з того, що в дитинстві я гасав за голубами, щоб влучно плюнути їм на спину, а зараз я таке

роблю дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки —

зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки — дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького і почастувати їх.

У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено багато пісень, радянські композитори і поети, як змовилися, знай собі складали пісні про голубів, а от про білок — ні.

Наприклад, я знаю кілька пісень про голубів, а про білок — жодної. Ось лише декілька з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я

прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати

якусь пісню про білок.

Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева — казкові велетні, і ти

відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає

повільніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, в якої немає ніяких справ, окрім прогулянок

парком. У дитинстві я губився в Голосіївському лісі і зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся

лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні