Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Тут Пріся знову з макітеркою:
— Я чула. Саме вийшла до вітру…
— Хто там тебе питає, чого ти вийшла? — присоромив її Явтушок.
— Що ж я такого сказала? Діло природне… Всі виходимо…
— Хвилями йшли. Одна хвиля, друга, третя… От я і подумала: маневри — не маневри? Ану ж війна? Тому й питаюся…
— Ну, от тепер і я скажу, — пожвавився Фабіян, облишивши миску. — Чув я їх. Я кепсько бачу вночі, а чую як чорт. Геть чую, як мій цапок диха під верстаком. А ще як обгодується на ніч, то відразу і прокидаюсь та проганяю рогатого з хати під три чорти. Отож прогнав я його в сінці, а з комина — гу–гу–гу–гу, точно, як
— Ну–ну?
— Гуде, трясця його ма'. Тільки не від Семивод, як Зося каже, а скорші від Козова. І точно — з перервами. З трьома перервами. У мене аж у душі похололо. «Німець летить…» Точки в хаті нема. Вдягаюсь я, біжу аж до Савки в сільраду, кажу йому — включи точку. Включили. Мовчить. Ніч. Яке радіо?
— І як це ви без точки? — обурився Явтушок. — Он у мене аж дві точки. Одна в хаті, друга тут, на груші. Грісю, а включи–но там грушу!
Пріся десь на ґанку ввімкнула «грушу»: мелодії, благодать, недільна країна…
— Хе, здорово? — Явтушок мав велику радість з цієї радіофікованої дітиськами груші. — І родить, і говорить… Ха–ха–ха! Таких песиголовців, як у мене, пошукать. Самого дідька тобі змайструють. Ото все тички та дроти на хаті, гадаєте, так? З Папангним перебалакували, коли той сидгв на кризі. Цією, морзе. Кораблі озиваються до них в океанах. Якби вже там що, то мої знали б. Нумо, за мир! Вавилону нашому потрібен мир. Чи ж не так, Варивоне?
— Достеменно, ще хоча б років три… І я дивуюся вам, Фабіяне, як тільки ви могли подумати про таке?
— Про що, про що, Варивоне?
— Про німця…
— А я й зараз певен, що німець довго не всидить спокійно. Європу вже викрав, руки собі розв'язав, то тепер йому одна дорога: сюди. На Схід… На нас…
— Товаришу Соколюк! — розлютився Варивон, апелюючи до голови сільради. — Я не потерплю таких балачок у моїй присутності. Я змушений буду… — Спаленів, вибіг з–під груші, вгн завше такий гарячкуватий, то підхопилася Зося, наздогнала його біля воріт, посадовила до мисочки на рушнику.
Фабіян вибачився, вгн хотів начебто зовсім не те сказати, що сказав, встав, рука з чарочкою тремтіла, довго говорив за Варивона, як вони йдуть за ним, бо ж учули в ньому справжнього ватажка, наділеного і розумом, і палким серцем, ще й гарною душею. А що німець не сидітиме склавши руки, скільки не задобрюй його нашою пшеничкою, то це ж факт, кому, кому, а Варивонові, ватажкові нашому, не ховатися з цим від народу, а готувати народ проти німця.
— Якого німця ти маєш на увазі? — перейшов на «ти» Варивон.
— Отого самого… Натурального фашиста. Якого ж іще? З ним і доведеться… Он діти що пророкують?..— І замовк.
— Ну, ну, що пророкують? Кажи, чого ж замовк?
— Я ж і кажу… Війну пророкують… І скоро. Діти чують…
— А звідки ти знаєш? Звідки?! — присікався Варивон.
Фабіян не міг цього пояснити, не знав, як пояснити, мовчав, розхлюпуючи з чарочки. А Варивон чекав пояснень, невеличкий, сухий і від того ще грізніший.
— Ні, ні. Я цього так не облишу. А ще дарував крісло у столицю!.. Провокатор! — зірвався і побіг…
Зося побігла за ним, а тут Фабіяна затюкали, він сів, так і не випивши за ватажка, чарочка перекинулась у спориші, тоді підвівся Лук'ян Соколюк, сказав йому строго:
— Потрібні були вам, Фабіяне, ті кляті німці… Їли б собі вареники та мовчали. Коли вже я привчу вас не лізти в політику?.. Філософ!.. Ходім…
—
На груші тим часом обірвалася музика, раптово, та якось враз, зовсім без паузи, забили куранти. З хати вибігла Пріся з повною макітеркою, вже котрою, і бачачи, що під грушею один Явтушок, не знала, що й подумати. «Ой божечку! А де ж гості?!» — «Кинь! Кинь!» — навіщось зарепетував Явтушок, а Пріся, гадаючи, що саме через макітерку і мало скоїтись у подвір'ї нещастя, послухалась Явтушка, кинула макітерку, і та розлетілася на череп'я. «Ай, дурна, ай, дурна! — вилаявся Явтушок, слухаючи «грушу». — Навіщо ж було розбивати макітерку?» Пріся сплюнула і розплакалась: не така–то проста річ — приймати вавилонський актив, — для них це просто вареники, а вона з самісінького ранку як на голках.
Зачувши куранти, гості з вулички бігцем поверталися сюди, до груші, а Пріся дивилась на них і ніяк не могла збагнути, що сталося з вавилонським активом, аж доки з «чорного вуха» у гіллі груші не почувся стривожений голос: «Внимание! Внимание! Говорит Москва. Работают все радиостанции Советского Союза…» Останніми прибігли Варивон з Зосею. На вигоні вщухла війна дітей…
У небі знову почулося оте гу–гу–гу, незвичне, вороже. Зося нишком, щоб не образити Варивона, підвела голову — ген у небі, трійка за трійкою, як на параді, летіли, а наче повисли над світом сокири — важкі–преважкі, ледь посувались по небу, скидали погрозливі відблиски на Вавилон. Зося ніяк не могла їх полічити… Збивалася з ліку…
Тим часом Пріся визбирувала черепки, бо діти ганяють босі, можуть і покалічитись. Всією оравою подались на «війну», щоб не мозолити гостям очі, батечко сказав, що, окрім своїх, прибуде на вареники ще якийсь великий агент з Глинська… Вже ось біжать, всі живі, напівголі, одне в одне, на дві години раніше, ніж було їм заказано, та кожне зирить на занімілі обличчя під грушею, кожне шукає між ними отого великого агента, заради якого їх було спроваджено на вигін. Нема дурних! Як тато такі розумні, то нехай самі спробують повоювати цілісінький день на такій спекоті… Та ще з німцем. Он Сташка Мальвиного ледве не вбили…
Чавдар вів свою ланку бомбардувальників з першого бойового завдання на базу, був атакований у повітрі, відстав і на одному моторі ледве дотяг машину до цього червоного клеверища. Сталося те опівдні, стояла спека, від якої повітря аж бриніло, все живе забилося в холодок, агроном Журба спав під візком, в якому кінь перебирав свіжу мішанку, аж раптом над подвір'ям пронісся велетенський літак і, ледве не врізавшись у протилежний горб, поплив над полем, на якому Журба вже другий рік викохує конюшину на насіння. Мальва саме длубала в городі ранню картоплю — на обід, то кинула сапку й відерце, закричала: «Сіли! Сіли!» — і побігла до літака, що здійняв над полем сивий шлейф куряви. Прийшовши до ями, побіг туди і Журба, у червоній майці, збуджений, блідий, — пережив мить, коли здавалось, що літак падає на нього. Коли вони домчали до літака, льотчики вже вибралися з кабіни, оглядали машину, в кількох місцях прошиту кулеметними чергами. Було їх троє. Один з них, напевне, старший, вибачився перед цими двома мирними жителями, оселю яких він був завважив під крилом у найкритичнішу мить. Поцікавився: