Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Шварц перемовився з Ріхтером. Мабуть, переклав йому дослівно. Мальва тим часом знову заглибилась у споглядання інвентаризаційної бляшки. Ріхтер, вислухавши Шварца, вийшов із–за столу, поцікавився, чим вона там зайнята. Піймав її погляд на бляшці. Рвучко підійшов, закрив пучкою бляшку. Запитав через Шварца:
— Що, це був ваш стіл? Ваш номер?
Шварц знав, кому належав цей стіл, але переклав Мальві запитання шефа.
— Ні, не мій, — відповіла Мальва. — У мене був маленький столик. В Зелених Млинах. У сільраді. Без бляшки… — Мальва зітхнула,
Ріхтер посміхнувся, знову всівся у крісло. Крісло чорне, з драконами на високій спинці, свого часу його принесли сюди чи не з лікарні, у тому кріслі помер Володя Яворський. Мальві пригадався той світанок, глинські півники співали тоді так само, як і зараз, але Мальва їх наче не чує, тоді їх не чув Володя, а зараз — Мальва. «Це перед смертю», — подумала Мальва, напруживши увагу й впевнившись, що півники таки справді співають десь за прочиненим вікном.
Ріхтер відчинив шухляду, дістав білий аркуш паперу й поклав перед Мальвою. Тоді подав ручку.
— Пишіть, — переклав Шварц його слова.
— Що писати?
— Склад підпільного райкому…
Мальва не задумуючись вмокнула перо в чорнильницю, написала розгонисто: «Мальва Орфеївна Кожушна».
Тоді подала Шварцу аркуш. Він прочитав, вражений такою одвертістю.
Переклав Ріхтеру написане. Але після слів Ріхтера, вельми спокійних, знову повернув аркуш Мальві.
— Шеф просить писати далі. Він радий, що ви правильно розумієте суть справи. Критися й справді нічого.
— Більше я нікого не знаю…
— А вам і не треба знати. Ви напишіть…
— Товариш Валігуров, залишаючи мене, запропонував мені завербувати вас, Шварц. Він сказав, що ви можете стати для підпілля дуже необхідною людиною. А я, як бачите, не встигла цього зробити. Але якщо вам так хочеться, я можу дописати вас. — Вона схилилась над аркушем, занесла ручку. Завагалась.
— Пісать, пісать! — вигукнув Ріхтер.
Мальва записала: «Фрідріх Янович Шварц — перекладач, до війни начальник районного похоронного бюро».
— Все! — сказала Мальва. — Більше я нікого не знаю. — І передала аркуш. Фрідріх Янович довго вчитувався, тоді переклав Ріхтеру написане.
— Скажіть йому, що я не встигла вас завербувати. Просто не встигла. Так і скажіть.
— Скажу, — покірно мовив Фрідріх Янович, звівшись на дерев'янці. Ріхтер вислухав його, скрушно похитуючи головою, напевне, схвалював його одвертість, адже Фрідріх Янович міг би про те й промовчати, затамувати Мальвине прохання.
— Я сказав, — звернувся Фрідріх Янович до Мальви так, наче скинув із себе якийсь тягар. — Ви справді мали це на увазі?
— Що?
— Завербувати мене?
Мальва мовчала.
— Вважайте, що ви це зробили. Не думайте, що мені солодко з ними. Гадаю, моїй Батьківщині також не солодко. Як і вашій…
Тоді почав щось казати Ріхтеру. Мальва не второпала, що саме. Але по тому, що вони обидва наче забули про неї, про її присутність, могла здогадатись, що йшлося
— Ваше останнє прохання? — раптом переклав Фрідріх Янович запитання Ріхтера.
— Моє? Яке ж може бути моє прохання? А, є одне!.. — вихопилась Мальва. — Звільніть дітей. Глинських дітей. Тих, що ночують у підземеллі. Там вогко, холодно, діти голодні, ще зовсім малі. Мерзнуть. Нужа завелась у тряп'ї.
— Зараз я скажу йому. Діти справді не винні… Я знаю про цих дітей.
Ріхтер вислухав спокійно, навіть з деяким співчуттям на обличчі.
— Шеф зворушений вашою добротою. Але вам належить прохати за себе. За законами, які діють у них, він змушений вас…
— Я готова… Так і скажіть йому.
— Я сказав. Шеф питає: а як же райком?
— Який райком?
— Підпільний, який ви очолюєте, очолювали?
Ріхтер щось довго розтлумачував Шварцові, той переклав:
— Шеф гадає, що вам найрозумніше залишитись у підпіллі. Іншого виходу він не бачить… І я також не бачу, — вставив скоромовкою Фрідріх Янович. — Вам можуть сьогодні ж організувати втечу. Сьогодні вночі…
— Навіщо? Мені нікуди втікати… Я дома. Нехай тікає він.
— Облиште, Мальво. Ви розумієте, про що йдеться. Ви ж розумна жінка. Я знаю вас давно. Ще тоді, коли ви народили сина. Була весна… Я працював тоді завгоспом у лікарні. У мене тоді не виявилось скла для великої лампи… А вас привезли вночі. Паніка, крик, біда… Слава богу, син росте. Подумайте про нього… Це я вже від себе… Скільки це йому?
— Десять…
— Як летять роки! — вжахнувся Шварц.
Сльоза набігла на очі, заскліла в них.
— Also, was? [31] — запитав Ріхтер перекладача.
— Sie ist bereit… [32] — сказав Фрідріх Янович.
І продовжував перекладати для неї.
— Я сказав, що ви погодились. Тепер слухайте далі. Раз на місяць ви маєте доповідати про роботу підпільного райкому: можете з'являтися сюди, а хочете, люди шефа будуть приходити на вашу явочну квартиру. Шеф питає, чи є у вас така квартира?
— Є.
— Тут, у Глинську?
31
Ну що?
32
Вона згодна…
— Тут.
— Будь ласка, адресу.
— Підвал, де ви тримаєте дітей. Я годна померти разом з ними. Туди нехай і присилає своїх людей ваш шеф.
— Даремно, Мальво, даремно, — зовсім розгубився Фрідріх Янович. — Ми тут з вами ніхто. Одне його слово… півслова — і ми з вами на шибениці. А хто ж буде боротись?.. Хто, коли всіх перевішають?
— Не ви, Шварц!
Шварц, напевне, сказав, що у неї нема явочної квартири. Вона згодна приходити сюди. В гестапо. І переклав дослівно: