Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

Одної ночі, коли всі отак розбіглись і він сам повернувся з Рузиної половини до «майстерні» (так Джура називав своє помешкання), прийшли до нього, постукались у вікно. Їхні сани стояли на подвір'ї до самого світанку, а ті, в хаті, погрожували Джурі, пригадали йому Рузиних батьків, дорікали за трактор, на якому незабавки і його самого (Джуру тобто) вивезуть з Вавилона, як свого часу вивезли на тачці пана Тисевича. (Саме вони, ті, що прийшли до нього.) Джура мовчав, Рузя не прочула жодного слова його. Приїздив власник молотарки з Козова — високий, у довгополому кожусі, сивій шапці, Рузя впізнала його, хоч бачила

досі лише влітку двічі чи тричі — Джура «спрягався» з ним минулі жнива. Вийшов він не один — з Павлюком та Гусаком Матвієм, на санях прокинувся парубійко в заячій шапці, чи не син власника молотарки. Джура провів їх з подвір'я, тоді повернувся до хати, пройшов на Рузину половину у виступцях, у білих штанях і в кожушку наопашки.

— Ти чула, Рузю?

— Чула…

— Нікому ні слова. Чула?

— Лягай спати, Джуро. Мені однак не повірять. Я ж божевільна! З вашої ж ласки. — І засміялася в подушках, на яких спочивали чорні змії розібраної на ніч коси. Джура ніколи не заходив до неї о цій порі…

На Данька ще сичать гусаки, ще собаки пориваються на нього, коли виткнеться зненацька, але то не яка біда, все інше вже звикає: худоба, коні, вівці, та навіть півень–галаган облишив нападатись, як було попервах, а коли вас визнає такий забіяка, то вважайте, що ви тут уже майже господар.

Поїхав оглядати вітряка, а там Отченашка саме змітала обмітки. Також признала в Данькові хазяїна. Показала на клуночок:

— То, синку, так було, хай і лишається: обмітки для сторожа. Понад вітри, понад платню, понад усе…

Вітряк добротний, із двома поверхами (дерев'яна надбудова на камені), влітку тут прохолода, а взимку хоч собак ганяй, стара бігає заночовувати вдома, не так боїться того холоду, як Пелехатого…

Коли Данько оглянув середину вітряка і вийшов помилуватися на крила, заворожений ними — всього чотири, а яка ж сила! — сказала йому:

— Тепер, Даньку, ці крила понесуть тебе хто й зна куди…

— А куди, бабо?

— Може, й до Сибіру… — геть незле засміялася Отченашка.

— Можуть, можуть… А поки що, бабо, забирайте свої обмітки, ключа ж од вітряка — мені. Сам буду наглядати за ним із хутора, нічим платити вам. Ось так…

— А дзуськи! — склала йому Отченашка дулю з волохатого рукава, чого ніколи не посміла б зробити Бубелі. — Мене тут наставив Бубела, він і прийме мене. До самої смерті наставив. А як ні, то прахом піде ваш хутір і ви разом з ним, одне моє тихе словечко Македонському… Я вам не Пелехатий, я вам не тихий Тихін! Я вам склопочу таке з неба, що ви всі підете прахом… — обвела півсвіту рукою.

— Ключа! — простяг він руку в її бік, все ще розглядаючи горішні крила.

Ключ пірнув перед ним у сніг.

Данько відкопав ключа, той хапав за пальці. Тоді повернувся у вітряк, виставив її клуночка з обмітками й, замкнувши вітряк, сказав:

— Я вам, Отченашко, не Бубела, а Данько Соколюк. Що він там витворяв — я не знаю. Я вашого Тихона не чіпав. Те хай на вашій душі. А платити вам ціле життя за вітри — к бісу! Вони що — ваші?!

— Мої! Мої! — залементувала Отченашка. — Мої вітри! Бо ж нічого іншого я не маю. Вся отак як стою…

— Я їх у вас не одбираю, — мовив Данько, всівшись на крилатки. — Беріть їх, ловіть. Мені що до ваших вітрів? — і поїхав.

— Людоньки!!! — заголосила Отченашка і побігла снігами вниз до Вавилона, над яким уже сутеніло.

Данько пожалкував, що стара не дала йому помилуватися вітряком, постояти,

помріяти в ньому нагорі, де не замерзають віконця, бо ж нема всередині і крихти тепла, окрім хіба того, яке зміг відчути, вловити його, анафемське, самою лише душею.

Застав у подвір'ї чиїсь сани з кіньми. Коні булані не то з Дахнівки, не то з Овечого, примітив їх колись у Глинську. Так і є: з Овечого. Приїхав на них тамтешній багатиня Йосип Батюг. До Бубели приїхав. Парфена приймала його у світлиці, частувала чаєм з малиною, як великого гостя. Данька не покликала до чаю. Він випріг коня з крилаток, напоїв в обмерзлому жолобі, тоді попорав на ніч худобу. Як уже спровадила Батюга, Парфена вийшла доїти корів, він їй присвічував ліхтарем «летюча миша».

Потім іще приїздили якісь люди — з Прицького, з Журбова — все до Бубели, не знали, що вже його не застануть. Один нагодився вночі, Данько чув зі своєї душнички (невелика кімната, де поселила його Парфена), як господиня виходила до того гостя на ґанок, як шепотілася з ним.

— І ви самі, Парфено? — поцікавився гість.

— Ні. Наймита маю… — мовила стиха, щоб не збудити його в душничці.

Дарма. Данько підвівся зі свого вузенького ліжечка, одягся, вийшов до них на ґанок.

— Хто тут такий?

Високий чоловік у бурці допитливо зиркнув на Парфену, тоді зміряв Данька, бородатого, вичумленого зі сну. Коні притомлені, не виспані, на санях сидів парубійко у башлику, в шапці, куняв. Парфена загорнулась щільніше в кожушок:

— Се чоловік до Кіндрата Остаповича. Не вірять, Даньку, що ми поховали його.

— А чому не вірять? — запитав Данько, підозріливо зиркнувши на високого в бурці.

— Гадають, що він ховається. Не знаєте ви Кіндрата Остаповича. Ось чому…

— Сам Македонський був на його похороні. Також не вірив, — посміхнувся в бороду Данько. — Підіть на цвинтар. Там видно. Поруч з Боніфацієм. Помирилися там…

— Хлопчина чужий, — показав високий на сани. — Взяв його на одну ніч, самому торопко в дорозі. То, мо', пройдемо до хати? Як? — звернувся гість до Данька, відчувши з усього тону розмови, що той на хуторі дещо більше, ніж наймит.

Для хлопця відчинили стайню. Данько сказав йому, що той може погрітися на сіннику. Парфена застерегла, щоб парубійко не спалив стайню. Самі забралися до світлиці. Говорили при вкрученій лампі, за порожнім столом.

— Я Макар Дорош із Прицького. Брат того самого Дороша, який пішов у гетьманці та, знать, наклав головою. Мені вірити можна. Маю вітряка і маю іще дещо. Тьфу–тьфу! Бубела призначив день, і ми всі тепер тримаємось цього дня. Передайте своїм, що це Йордань… Передайте, що ми нічого не міняємо, що все має лишатися так, як умовились раніше. Дзвони у церквах і залпи на Йордань… Це сигнал. Дай бог тиші та морозцю. На ставах усе кінчаємо і йдемо на Глинськ…

— Македонський не знає про цей день? — запитав Данько.

— Якби знав, то я б не доїхав сюди. Даруйте, Парфено, на слові, але це навіть добре, що не стало Бубели, хай Бог простить. Це їх приспало… За хутором не стежать? — то вже до Данька.

— Здається, ні. А втім… Ні, по–моєму. Відколи я тут…

— Майгула сюди не приїздить?

— Не було.

— О, то чорт. Випустили ми його на свою голову… Пощади нікому! Йдеться про те, хто кого…

Дорош устав, обличчя в нього іконописно гарне. Парфені просто не вірилося, що він здатний убивати. Данько провів Дороша за тополі, потім довгенько не повертався, либонь, щось вирішував для себе.