Легенда про безголового

Кокотюха Андрей Анатольевич

Жихар, наче сумлiнний школяр, пiднiс руку.

— Чого тебе судомить, Стасику?

— Ти пропускаєш дуже важливi речi, Антонiвно! Напав, збив з нiг, оглушив, задушив, тiльки потiм голову вiдрубав! Або не глушив, вiдразу давив за горло.

— На цьому так треба наголошувати? — поцiкавилась я.

— Правильно, — включився в розмову Олег. — Спосiб убивства має дуже велике значення пiсля того, що виявив Стас. Факти: в сарайчику Притули знайшли три закопанi голови i закривавлену сокиру, яку власник не мив i тому на лезi є залишки кровi трьох рiзних людей. Групи кровi та резус-фактори збiгаються з аналогiчними даними Дорошенка, Сизого i Потурая. Так, громадянине слiдчий? — Тамара обмежилася кивком. — Отже, на пiдставi цього можна твердити, що убивця — нещасний божевiльний Притула. На користь цiєї версiї —

свiдчення Лари, яка його впiзнала, i маскарадний костюм на руїнах. Але тепер не факт, що Притула убивав сам, або, як варiант, що вiн убивав усiх.

— Два трупи з трьох точно на його совiстi, — поправила чоловiка Тамара. — I в обох випадках вiн дiяв так, як, за моїм глибоким переконанням, мусять дiяти психопати. Ота минулорiчна iсторiя з людськими шматками, що я їх збирала по всьому району — ми б нiчого не знайшли, якби той придурок, який кришив своїх жертв, не почав на нас ображатися. Не знаходимо ми, бачте, слiдiв його, так би мовити, роботи! Тому вiн i пiдкинув шматки чергової своєї жертви на надто вже видне мiсце. Тут така сама ситуацiя: спочатку Притула дотримується своїх же правил гри, залишає безголовий труп бiля панських руїн. Потiм бачить — нiхто не зрозумiв, що це не банальне вбивство, а легенда, котра оживає i вбиває. Вiн, швидше за все, вбив у свою хвору голову, що є живим втiленням Вiтольда Ржеутського, не менше. Через те наступна жертва вже залишена на мiському майданi, на видному мiсцi. До того ж я б не поспiшала говорити про випадковiсть цiєї жертви. Сизий крутився в музеї, активно цiкавився легендою про Безголового, про це, мiж iншим, сторожу мiг обмовитися i ненависник журналiстiв Бондар. Що заважає пiсля цього давнiй легендi ожити й наздогнати того, хто нею так активно цiкавиться? Так само нiчого не заважає Притулi перетягнути труп на площу. Як вiн вистежив Сизого, ми навряд чи дiзнаємося. Проте пропоную прийняти це як доведенi факти: перших двох убив усе ж таки божевiльний музейний сторож. А далi починається низка загадок.

— Машина! — не витримала я.

— Правильно, — перехопив iнiцiативу Жихар. — Потурай як меценат музею сто пудiв знав тамтого сторожа. Тому не виключено, що вiн пiзно ввечерi мiг зупинитися i пiдiбрати його на дорозi, хоча хрiн його знає, чому шизик Стьопа вийшов уночi на дорогу без свого карнавального костюма, в якому вiн розгулював для власного задоволення i, припускаю, для того, щоби когось якось налякати привидом. Словом, там багато запитань, але головне — хто вiдiгнав машину Потурая за кiлька десяткiв кiлометрiв у лiс, якщо пiдозрюваний не вмiв водити? А враховуючи, що голову Потурая, — я оцiєю рукою, — вiн виставив уперед правицю, — виносив її з того сарайчика, — закопали поруч iз iншими, то цiлком логiчно припустити: Стьопа якимось боком до цього вбивства таки причетний. Може навiть справдi вбив i отримав голову в якостi призу для своєї колекцiї. Але поруч з ним хтось був. Той, хто потурбувався, аби Потурай на своїй машинi опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi — пiд сокирою «привида». Той, хто потiм вiдiгнав машину подалi, щоби заплутати слiди. Нарештi, той, хто потiм убив самого Стьопу, тим самим давши привiд закрити справу i списати всi три трупи на нього. Навiть якби вiн не нападав на Лару, його доля все одно була б вирiшена. Повiшеника i без цього епiзоду мусили знайти.

— Логiчно, — погодилася Тамара. — Тепер ще раз — до чого ти додумався?

— Позавчора вночi, коли Лариску чорти понесли на руїни, — Стас стрельнув на мене очима, чекаючи реакцiї, та я вирiшила краще промовчати, — перiщив дощ. На Притулi були кирзовi чоботи. У них же його i витягали з петлi. Чоботи бруднющi. Але на столику, на який вiн нiбито став для того, щоби запхати голову в зашморг, немає анi слiдiв вiд його чобiт, анi взагалi будь-яких слiдiв. Його акуратно i старанно витерли. Нiхто з тих, хто працював там, на мiсцi, не звернув на це увагу — дуже вже зрадiли, що все скiнчилося. Та й процес викопування голiв дуже непростий, я вам скажу. Коротше, я сам спочатку це якось провтикав. Потiм роздуплився, ще раз оглянув кухню i той нещасний столик — на нього нiхто не ставав або пiсля того, як сторож повiсився сам, його витерли. У це я слабо вiрю.

— Одна людина могла почепити Притулу до стелi замiсть лампочки? — для того, аби мої слова стали бiльш зрозумiлими, я пiдвелася i привставала навшпиньки,

пiднявши руки догори. — Ти щось таке говорив учора, тiльки до мене не зовсiм дiйшло.

— Ну, є багато тих, до кого взагалi нiчого не дiйшло, — Стас пiдвiвся i став перед нами, нiби готуючись розiграти виставу театру одного актора. — Теоретично з такою процедурою хвацько впораються двоє-троє. Он Єсенiна в «Англетерi» троє вiшало, я тут кiно по телевiзору бачив… Тiльки навряд чи тут задiяна аж така кiлькiсть народу. Я вчора ще сам повернувся на мiсце, залiз через вiкно, аби пломбу не чiпати, i ще раз усе оглянув. Картина вимальовується приблизно така: хтось задушив Притулу, потiм взяв наперед заготований довгий дрiт, зробив зашморг, начепив на шию мертвого. Далi пiдсунув стола на потрiбне мiсце. Затягнув труп на стiл. Гак на стелi мiцний, сам перевiряв. Через гак цей самий «хтось» протягнув дрiт, тодi злiз i почав пiднiмати мертве тiло, наче пiдйомний кран, — Жихар показав щось на зразок пантомiми, впершись ногами в пiдлогу i перебираючи в повiтрi руками. — Ось так пiдтягнув тiло. Далi — найскладнiше: утримуючи його в такому станi, залiз на стiл i закрiпив зашморг на гаку. Потiм злiз, прибрав стiл — ось вам i повiшеник готовий. Залишається вiдрiзати зайвий шмат дроту i викинути його подалi. Слiд вiдрiзу досить свiжий, але це як раз не аргумент: дротину мiг перерiзати i сам Стьопа, готуючи собi зашморг. Але витерти пiсля себе стола вiн не мiг! — переможно закiнчив Стас i знову сiв на своє мiсце.

Надто складно. Логiчно, навiть переконливо — i все одно надто складно. Простiше допустити: усiх убив манiяк-шизофренiк, у такому випадку про логiку нема чого говорити. Хто прорахує хворобливу логiку психiчно нездорової людини? Тому Тамару i Стаса нiхто не захотiв слухати. Iнакше доведеться повiрити в iснування у Подiльську якоїсь iрреальної свiтової змови проти…

Проти кого?

— Давайте тепер думати, кому вигiдно вбити Потурая i списати це на серiйного вбивцю, — зiтхнула я.

— Якби не пригоди з його машиною, бiльше всього пiдiйшов би твiй друг Бондар, — буркнув Стас. — Не вiрю я, що вiн нi про що не здогадувався. Сам же оно нам з тобою про цю дурну легенду триндiв. Мовляв, менти не повiрять i таке iнше. Може бути, що Бондар зрозумiв, хто тут працює привидом, навiть вистежив його, а потiм узяв i вбив — вiд грiха подалi? Може бути! Бо тепер же сам вигрiбає: мовляв, узяв на роботу психа, приховував цей факт, непрямо допустив новi жертви, все таке.

— Я не думаю…

— I я не думаю! Для чого директору музею, який iснує на спонсорськi грошi та закордоннi гранти, грохати одного зi своїх постiйних годувальникiв? Скiльки там покiйник вiдслинював Бондарю на рiк?

— П'ять тисяч баксiв. Iнформацiя вiдкрита, щоразу озвучується, — сказала Тамара.

— Приблизно чотири сотнi на мiсяць, — швидко порахував Стас. — Потурай не олiгарх, але бiзнес нормально стоїть, вiн може собi такi витрати дозволити. Тим бiльше, що в нього ще є кiлька статей на благодiйнi витрати. Нi, не бачу причин, для чого Бондарю бажати Потураю смертi. Ну?

Олег кахикнув. Три пари очей подивилися на нього, i вiн, наче той фокусник, потяг iз капелюха живого кроля:

— Лiза.

— Що — Лiза? — перепитав Жихар.

— Не забувайте, що я тут нотарiусом наче як працюю. Постiйно обслуговую родину Потураїв з того часу, як вони сюди переселилися. Iснує заповiт на її iм'я. Чоловiк вiдписав їй усю нерухомiсть i залишив право на частину бiзнесу, якщо пiсля його смертi справою керуватиме виконавчий директор. Та якщо Лiза захоче займатися родинним бiзнесом далi сама, то починає керувати справами через пiвроку пiсля смертi чоловiка. Причини смертi не вказувалися. Вiн мiг померти сам, його могли вбити, на нього могла впасти цеглина, його могла збити машина, вiн мiг утопитися пiд час купання, навiть накласти на себе руки. Копiї документiв у мене є.

Ми перезирнулися.

— Ти теж склав заповiт? — поцiкавилася Тамара.

— Не плутай, жiнко, яйця з легенями. Нерухомiсть записана як власнiсть особисто Потурая. Це у нас iз тобою все нажите в шлюбi — спiльне, i телевiзор при розлученнi доведеться рiзати пилкою, — Тома жартома штурхонула чоловiка кулаком у бiк. — А в подружжя Потурай — шлюбний контракт. Для наших країв це взагалi дивина, але Потурай — дядько просунутий. До того ж, менi здається, вiн щось знав, раз так прив'язав до себе жiнку.