Легенда про безголового
Шрифт:
Заплющивши очi, провалилася в порожнечу.
Там знову побачила темнi постатi мертвих дiвчат iз довгим волоссям i черепами замiсть облич. Вони обступали мене, щось дружно шелестiли мертвими голосами. Я вiдмахувалася вiд них, нiяк не могла закричати — щось давило на груди. Коли крик нарештi прорвався, вирвався на волю, я знову очуняла i вiдсмикнула лiву руку — там уже мостилося якесь гидотне невидиме створiння. Лупнувши темну порожнечу арматуриною, я пiдвелася, тримаючись рукою за гострi краї камiння, яке випирало з муру стiни.
Не
Рухи стали машинальними. Я вже нi про що не думала, нiчого не хотiла. Єдине — роздовбати дiрку, хоча б малесеньку дiрочку, аби побачити сонце, дихнути свiжого повiтря…
Перед смертю…
Заглохни!
Я вже не дiставала догори. Кинувши залiзяку на землю, почала лазити по пiдлозi, згрiбаючи на купу землю i таки нагрiбши невеличку гiрку. Трамбувала ногою — i знову нагрiбала.
Нi, мавпяча праця. Укотре спершись рукою на вмурований камiнь, я через якийсь час помацала його, зловила у хворiй головi якусь чергову думку — i заходилася видовбувати камiнь зi стiни. Спочатку вiн не пiддавався, але потiм, пiддаючись моїй приреченiй затятостi, почав потроху ворушитися — i нарештi випав. Камiнь виявився не дуже великим, проте якщо його покласти на купку землi — дотягнутися догори стане легше. Стояти на цьому каменi можна лише однiєю ногою. Дурня! Дивуючись несподiваному припливу сил, я почала атакувати другий. Цей пiшов легше i швидше.
Тепер я стояла бiльш упевнено. Продовжимо атаку дiрки.
Скiльки рухiв я зробила ще — не рахувала. Та раптом, штрикнувши над собою черговий раз, я наштовхнулася на порожнечу, втратила рiвновагу, впала, заплющила очi, а коли розплющила — побачила над собою тоненький, як трубочка для коктейлю, промiнчик свiтла.
I повiтря.
Його було небагато, та я вiдчувала його. Хотiлося стати над продовбаною дiркою, розкрити рота, i дихати, дихати, дихати…
Сили раптово залишили мене. Я не могла змусити себе пiдвестися. Лише з четвертої спроби стала на ноги, потiм — на свої камiнцi, штрикнула залiзякою в дiрку, потроху розширяючи її. А потiм почалися справжнi галюцинацiї.
Менi здалося, що там, з того боку, хтось ходить. Потiм щось велике вломилося в мою дiру, почулися звуки, схожi на людськi голоси. Рештки здорового глузду пiдказували: згори хтось намагається ломом вiдважити бетонну плиту.
Але з'ясовувати, так це, чи нi, було вже вище моїх сил. I без того я використала всi свої прихованi резерви, про iснування яких навiть не здогадувалася.
Свiтла над головою потроху ставало бiльше. Щiлина збiльшувалася.
Досить.
Я знову пiрнула в темряву.
Ще вересень
БЕЗ ПРОТОКОЛУ
Наступнi години та днi я неначе гойдалася на дивнiй гойдалцi, яка то занурювала мене в порожнечу, то знову пiдкидала на поверхню.
Коли я прийшла до тями першого разу, побачила свiтлу пляму вiд нiчної лампи. Застогнала — i тут же свiтло заступила чиясь
— Що, Ларисо?
— Його спiймали?
— Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!
Гострий кiнець голки втикається в шкiру — i знову на гойдалку.
Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола — свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.
— Уже не гориш.
— Його спiймали?
— Нi. Хто там є?
Знову голка. Знову гойдалка.
Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.
— Пити, — попросила я.
Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається — морсу, я кволо запитала:
— Його спiймали?
— Усе нормально. Уже спiває на допитi.
Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.
Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.
Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.
Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш-менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.
Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара — стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.
Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тiльки через пiвтори години пiсля того, як Стас пiдняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцiкавитися. А ось мiсцевi опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожнiй гараж i заодно обгавканi собакою Полковником, вони доповiли керiвництву: Анатолiй Бондар зник у невiдомому напрямку. А моїх слiдiв узагалi не видно. Стас набирав номер мобiльного, але вiн спочатку не вiдповiдав, а потiм раптово опинився поза зоною досяжностi.