Легенди Львова
Шрифт:
– Навіщо? Зараз поясню. Ти, як бачу, до брата Онуфрія так і не добрався. Цікавість замучила, правда?
– Замучила, – признався учень. – Коли почало воно там шкребтися, то я вже не втерпів.
– Ага, бачиш! Виявляється, що тобі й дурної миші довірити не можна, а ти хочеш, аби я тобі найбільшу істину сповістив?
Граф Тишкевич мав дві доньки. Молодша, Гальшка, була найвродливішою дівчиною на всю Галичину, а старша, Марина, мов на збитки, була зовсім негарна. Мабуть через те й вдачами
Отже й не диво, що коли Гальшку пошлюбив славний лицар з роду князів Острозьких, то одразу ж Марина спалахнула таким лютим гнівом на сестру і її чоловіка, що не могла вже втамувати цієї люті в собі, а мусила виладувати. З тим, подалася до лихої чаклунки Ягни, що мешкала в мочарах коло Чишок в торф’яній хаті без вікон. Жодній добрій душі не вдалося б перейти ці жаскі мочари, але людина погана й лиха переходила їх зовсім легко, бо мочари тішилися її появі й помагали, як могли.
Марина підійшла до торф'яної хатки і постукала в очеретяні двері.
– Заходь, Марино, заходь, – озвався старечий голос – Я вже давно чекаю тебе.
В хаті була мряка і наче б туман клубочився по долівці. Ягна брала цілими пригоршнями сушені жаби і товкла їх у ступі.
– Ну-ну, голубко моя, сідай на ослінчика, зараз подумаємо, як тобі зарадити. Що, не видно ослінчика? Сідай на мого кота. Сідай, сідай, це і є ослінчик.
Марина обережно сіла на кота і відчула, що й справді сидить на ослінчикові.
– В своїй біді можеш сама собі зарадити. Отже, витчи полотно місячної ночі, вибіли його місячної ночі, поший з нього сорочку місячної ночі і дай сестрі своїй, аби зодягла її на чоловіка місячної ночі.
– І що буде?
– А побачиш.
Вернувшись додому, Марина ледве дочекалася місячної ночі й відразу заходилася ткати. Все вона чинила так, як відьма порадила. І от, коли минуло півроку, і нарешті сорочка була готова, Марина підійшла до Гальшки і сказала:
– Дуже мені прикро, що за стільки часу я ще нічого твому чоловікові не подарувала. Але хочу зараз виправити помилку. Цю сорочку я сама виткала і пошила, зодягни її на чоловіка сьогодні на ніч. В світлі місяця вона мусить виглядати чарівно.
Гальшка взяла сорочку і аж ахнула від захоплення, бо була та сорочка легесенька мов місячний промінь, а така гарна, що очей не відведеш. Гальшка обняла сестру й поцілувала.
– Яка ж ти добра, сестро! Я б ніколи не зуміла пошити таке диво. Пізно ввечері, як зійшов ясний місяць і позолотив дахи і верхівки дерев.
Гальшка подала свому чоловікові сорочку з місячного сяйва сказала.
– Подивися, як нас любить моя сестра Марина! Вона сама полотно виткала і вибілила, сама й сорочку пошила ніжну, мов серпанок.
Лицар узяв на руки сорочку і зачудувався нею.
– Вдягни, мій милий, я так хочу полюбуватися тобою.
І лицар зодяг сорочку, але не довго любувалася ним Гальшка, бо несподівано серпанок місячного сяйва почав оповивати її чоловіка, весь
– Боже! – скрикнула Гальшка і хотіла обняти його, але руки її піймали саму пустоту.
Місячне сяйво витекло у вікно і поплило повільно над садом. Хмари наступили на місяць і враз усе вкрила темна і хижа ніч.
Настали для Гальшки дні журби і розпуки, ходить вона по замку і не може собі знайти ані хвилини спокою, весь час думає, як же сталося так, що її чоловік розчинився в повітрі. Чому саме тоді, як зодяг ту сорочку?
Зате Марина аж нетямилася від утіхи. Настала для неї пора радощів і забав, а ще солодкого вичікування, коли ж нарешті Гальшка з туги зовсім змарніє і краса її щезне.
А Гальшка кожної місячної ночі виходила на вежу й виглядала свого милого, вірячи, що так само як забрало його сяйво, так само й вернути мусить. Одначе місяць ковзав у небі мовчазно й задумливо, проміння його лагідно гладило коси графівни, але жодного разу не об'явилися в місячнім сяйві хоча б обриси щезлого лицаря, а з шелесту дерев, з плюскоту річки не пробився його тихий шепіт.
Так воно й сталося, як вимріяла Марина – Гальшка змарніла, схудла до невпізнання і небавом з туги померла. Але чи додало це щастя самій Марині? Ніхто не поласився на її багатство і прожила вона мізерне життя своє в самоті й забутті.
Замок Тишкевичів давно вже розсипався в порох, але й досі на тому місці, де він стояв, місячне сяйво особливо яскраве, мовби стовпом застигає на якусь хвилю, а потім піднімається в небо і щезає…
Коли 1524 року татари ґрасували в околицях Львова, один їхній загін пробував добути Винники. Міщани мужньо оборонялися, але мури вже були старі и могли не витримати. На щастя, на поміч прийшли селяни з довколишніх сіл. А сталося це дуже дотепно.
Татари здебільшого їздили на огерах, а кобилиць тримали в обозі задля молока і в воєнні наскоки не брали На тім і збудували мудрі господарі свій план. Зігнали усіх кобилиць, яких лиш в околиці знайшли і поставили в ліску за мочарами і багнами.
Вітер тоді якраз дмухав у напрямку татарського війська і запах кобилиць почули огери. Що тоді зчинилося, можете собі уявити! Жеребці почали брикатися, іржати, гризтися між собою, аж врешті, коли вже стриму не було, помчали, мов скажені на болота разом зі своїми вершниками.
Татари шмагали коней, як лише могли, аби їх затримати. Але марно. Коні галопом увігналися в багнюку і цілий татарський загін потопився.
Сумний та невеселий блукав садом молодий лицар Андрусь. Того погідного зимового вечора він на самоті віддавався своїм невтішним думкам. Сніг виблискував у сяйві місяця і тіні, що падали від дерев, прибирали якогось казкового вигляду, були непорушні і мовчазні, як і самі дерева, що тихо дрімали під пухнастими білими шапками.