Легенди про зоряних капітанів
Шрифт:
З того часу він усіляко уникав бувати на Землі. Він примушував себе не думати про те, що неминуче мало статися…
Пілот уважно вслухався в звуки дощу. Невидимі в темряві дощові струмені ритмічно стукали по асфальту. Бурчала, пирскала, гула водостічна ринва. Дзвеніли дощові краплі, падаючи на пластмасове підвіконня. Дощ мав безліч голосів, і пілот із здивуванням відзначив, що для нього це несподівано.
“Відвик, — думав пілот. — Але я вернусь на Землю. Повернуся назавжди. Тоді мені залишиться одне — уявні польоти за уявними маршрутами. Невесело… — Він розсміявся. —
Він повернувся до столу і знайшов пришпилений до одного з актів фотознімок. Це була збільшена копія відрізка електрограми. Вздовж знімка, розділені шкалою часового відліку, йшли дві серії складних коливань; кожна серія була відбитком безлічі біострумів. Пілот довго розглядав знімок. Він дивився на сплетіння ламаних ліній і намагався уявити собі, про що думав Генеральний Конструктор у ту десяту частку секунди, коли прилади фіксували ці коливання.
Скоряючись якимсь своїм законам, пілотові думки знову Повернулись до Землі. Він прислухався, як шумить дощ, і подумав, що взагалі погано знає Землю. Скраю на столі все ще лежала розкрита книжка. Пілот знайшов вірші, про які говорив лікар. Він почав їх читати і спинився на рядках:
Його зачарувала височінь,І серце в грудях раптом стало сонцем.Він відклав книжку і, нашвидку зсунувши набік акти випробовувань, узяв останній аркуш записки. Тільки тепер пілот зрозумів, як мала закінчуватись остання фраза: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен здійснити без людини”.
Пілот знову взявся читати акти випробовувань.
Дощ шарудів листям.
За годину повернувся лікар і запросив пілота до заступника Генерального Конструктора. Складаючи в папку акти випробовувань, пілот сказав:
— Завтра метеорологи мусять зробити все, що тільки зможуть. Мені потрібний справжній ураган.
— Гаразд, — погодився лікар.
— Я хотів би побачитись з метеорологами, — вів далі пілот. — Ураган мусить бути… ну, як на Юпітері.
— Сьогодні вам треба відпочивати, — заперечив лікар.
— Мені потрібний справжній ураган, — твердо повторив пілот. — Не можна летіти до Юпітера і не вірити в машину.
— Справжній ураган? — перепитав лікар. — Слухайте… Генеральний Конструктор загинув, досліджуючи Юпітер. Це був тридцять сьомий політ. Уявний політ на уявний Юпітер. Звичайна кімната і звичайне крісло. Але серце не витримало.
Спостережний пункт містився глибоко під землею. Проте й сюди, крізь товщу землі, долітав рев урагану.
У тісній, з невисокою стелею кімнаті перед телеекраном сиділо двоє — інженер і лікар.
На екрані було видно:
“Синій птах” наближався до ракетодрому. Біля стартового майданчика спалахнули потужні прожектори — й одразу згасли. їхні промені не могли пробити чорну товщу урагану. Багряний відблиск блискавок ледь-ледь просвітлював
Машина була невелика — одна з тих, які здійснюють космічні перельоти на борту просторих лайнерів, а потім спускаються для розвідки недосліджених планет. “Синій птах” призначався для битви з тим, що могло чигати на нього в атмосфері чужої планети. І все на кораблі — витягнутий, без жодного виступу корпус, відігнуті назад короткі, різко окреслені крила, сховані до слушного часу інфрачервоні випромінювачі, — все призначалося для битви. Цій же меті мала служити і величезна, неспівмірна з малими розмірами корабля сила іонних двигунів.
“Синій птах” знижувався, переборюючи натиск урагану. Найнебезпечніші були періоди миттєвого затишшя. Ураган відскакував назад, і корабель провалювався в порожнечу, в ніщо. В такі секунди з гальмівних дюз виривалися гострі язики білого полум’я.
Над екраном блимнула жовта лампочка. В динаміку почувся голос пілота:
— Я — “Синій птах”. Викликаю метеоролога.
Другий голос, вібруючи від стримуваного хвилювання, відповів:
— Метеоролог слухає! “Синій птах”, головний метеоролог слухає…
— Я — “Синій птах”, — повторив пілот. — Прошу змінити програму випробувань. Ви можете зробити щось несподіване?
— Не можна змінювати програму випробувань. Це… небезпечно.
— Я питаю: ви можете зробити щось несподіване?
Подумавши, метеоролог відповів:
— Так. Якщо накаже заступник Генерального Конструктора.
Інженер, літній, дуже спокійний чоловік, присунув мікрофон і сказав:
— Дозволяю.
— Гаразд, — знову пролунав з динаміка голос метеоролога. — Зрозумів. Я зроблю…
— Не треба, — перебив його пілот. — Ви чуєте, я не повинен знати, що саме ви зробите. Випробування має бути несподіване.
Інженер відсунув мікрофон.
— Я знав, що так буде, — сказав він лікареві.
Інженерові руки бігали по клавіатурі керування. Зображення на екрані розпливлося, зникло, потім з’явилося знову. Тепер було видно іншу частину ракетодрому. Звідси до корабля сунула хмара, схожа на грубо обрубану брилу сірого граніту. Вона повільно повзла, підминаючи клапті інших хмар. І в цьому безмовному русі було більше погрози, ніж у всьому шалі урагану.
Інженер повернув важілець наладки. Масштаб зображення на екрані зменшився, стало видно увесь ракетодром.
Хмара наповзала, поступово заповнюючи небо. На стартовому майданчику знову спалахнули прожектори.
— Дивіться, — глухо сказав лікар.
Нижня поверхня хмари, досі майже рівна, раптом почала витягуватися, перетворюючись у білуватий конус. Вершина конуса швидко наближалась до землі. Здавалося, хмара витягнула страхітливих розмірів щупальце. А знизу вже тяглося друге щупальце, таке ж велетенське.