Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Того вечора півні сатанинськи добре відіграли на руїнах Катаріненкірхе. Цьому є два пояснення — одне другорядне й одне першорядне. До них за хвилинку, а поки що той епізод зі старим добрим Вальтером, який насправді був героєм вечора і який зробив тоді більше, ніж усі святі разом взяті. Так от, коли все закінчилось і зворохоблено-зворушена публіка нарешті кількома потоками стала покидати руїну, Вальтер завів нас на пиво від організаторів і сказав таке: «Ви перевернули уявлення цих людей про вашу країну. Ви зробили її красивою і найцікавішою на світі. За це вам належиться великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але по-перше, воно у вас надто тупе, щоб до такого додуматись. А по-друге, на біса вам той їхній орден здався?». Це досьогодні
Тепер до пояснень, чому все сталося саме так.
По-перше, ми грали не де-небудь, а на руїні. Вважається, що то руїна церкви (Катаріненкірхе). Руїною вона є починаючи з 1945-го, коли її бомбанули — як там їх називають у кацапів? — піндоси. А церквою вона не була вже задовго перед тим, себто ще з часів Реформації, коли реформатори, наче якісь більшовики, повідбирали всі ключі і забили всі її входи дошками. І потім вона більше ніж 200 років служила місцем, де збиралися, грали і співали майстерзінґери. Тобто це вони повилазили з нами на сцену того вечора і витягнули клас. Насправді це їм били браво. Але в наших особах.
По-друге, дорогою до руїни ми спинялися на мостах і дивились на воду зеленавого кольору. Ми не мали з собою (чомусь) горілки, за що нас першого вечора навіть суворо покартав Вальтер — як так, приїхали з України й без горілки? Чого в такому разі приїхали? Отже, ми не мали горілки, але все одно сп'яніли в Нюрнберзі, ніби професор Плейшнер у Берні. Ми не читали священних книг Серафима, але все одно стали буддистами, а це означало — повільними радісними рибами в зеленавій воді. Ми стали рибами, які змогли заспівати.
Право вирішувати, яке з цих двох пояснень є важливішим, залишається за кожним з вас.
ОДЕСА, 1994
Слово «Одеса» так і тягне за собою свій особливий шлейф, надто ж серед тих, котрі ніколи її не бачили. Скільки вже разів траплялося так, що я мимохідь вимовляв «Одеса», а мої співрозмовники тут-таки починали тремтіти від збудження. Про Одесу знають у всьому світі. Точніше, нічого про неї не знають, хоч і знають її. Тобто правильніше буде казати, що про Одесу не знають, але в усьому світі. Тому що всі на світі знають про неї, особливо з фільму Серґєя Ейзенштейна. А я знаю про неї, починаючи з літніх вакацій 1969 року. Одеса була насправді посьолком імені Котовського, тобто Лузанівкою, море і пляж не йшли у жодне порівняння з Південним Кримом, а в жодній книгарні не продавалося жодної книжки Жуль Верна, хоч місто наче і вважалося портовим. Пляж був нестерпно брудним і весь кишів мухами та їхніми личинками, але гіршим за нього був якийсь прилеглий парк чи то сквер, де під кожним кущем було навалено купи екскрементів різного строку давності.
Потім були ще одні літні вакації, середини сімдесятих. Це коли над верхньою губою вже засіявся вус і до запаморочення хотілося сексу. Саме тоді зі мною трапився той сонячний удар, наслідком якого я виявився поетом. Коли я пишу «сонячний удар», то прошу не розуміти цього дослівно. Просто мене раптом усього наскрізь пронизало — ніби хтось у мене згори метнув гарячого списа. А я ж стояв у самих тільки плавках посеред пляжу!
Одним з дальших наслідків цього списометання стало те, що через вісімнадцять з гаком років я знову прийшов до Одеси, але цього разу з моря. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірею і без жодної зупинки, перетнувши моря Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб.
Письменники на Заході є переважно лівими — як добрі, так і не надто, або й зовсім ніякі письменники. Це не конче означає партійну приналежність, а швидше певну світоглядну базу чи — ще непевніше — громадянську жестикуляцію. Припускаю, що цей лівий нон-конформізм
Проте я не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір'я, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихлюпнулися на морвокзал Одеси, ніби якесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси — це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитячим візком. Їм ще чогось хотілося — червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцями. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфляційних купоно-карбованців. Одна п'ятидоларова купюра дорівнювала сотням заяложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах.
І тоді кожен з них зробив те, за що я їх уперше зненавидів. Вони почали фотографуватися з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаючи їх — якщо вдавалося — віялами, набиваючи ними всі можливі кишені і натужно кривлячись. Вони як діти тішилися тій грошовій масі, й це були злі діти.
А вдруге я зненавидів їх, коли вони кинулися до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що трапляло під руку — матрьошки, солдатські вушанки, кролячі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радянського Союзу, самовари, валянки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалося, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків якогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватися — у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, остання апокаліптична сесія перед настанням цілковитої темряви, вже у вушанках і шинелях, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудях, з балалайками, калашами та іконами.
Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцювали на його уламках. Або інакше — так, ніби кинулися рятувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново.
Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли.
А про Констанцу ви вже читали?
ОЛОМОУЦ, 2007
Про Чехію я в цій книжці ще писатиму — і значно більше: попереду Прага. А поки що зовсім трохи, зате з дна душі.
Душу я щойно згадав головним чином завдяки Зденекові та його закладові. У чеській мові є начебто зрозуміле нам слово «hospoda», проте воно аж ніяк не означає, як у нас, «домашнє житло, домівка». Швидше навпаки: чеська господа — це місце, куди чехи зазвичай від своїх домівок утікають. Тобто це «кнайпа», «пивнуха», «шинок», «народна ресторація» — щось таке середнє між усіма цими поняттями. Можна здогадуватися, що для кожного чеха справжнім домом є його рідний пивняк. Не думаю, що хтось колись полічив число господ по всій Чехії. Проте можна бути цілком певним того, що вони, вдаючись до квітчастої образності Павла Алеппського, «численніші від зірок на небі та піщинок на березі моря».
В Оломоуці, на вулиці Првні Має, 8 міститься одна з них. Її споконвічне офіційне ім'я «При Музеї» (там справді поруч якийсь музей), а неофіційне — «Понорка», тобто по-нашому «Підводний човен» або ж «Субмарина». Господаря звати Зденек і він класний.
Удень до «Понорки» заходять на обід роботяги, з'їдають перше, друге, випивають по два-три пива, відтак по чарці сливовиці і ще одному пиву, після чого знову лізуть на свої риштування чи де вони там їбошать. Увечері ж до «Понорки» злазяться культурні герої оломоуцьких околиць — поети, рокери, активісти, акціоністи, ветерани-68, переможці-89, нероби, мудреці, художники, їхні красуні та інші потвори. Вони просиджують на дні своєї спільної субмарини до пізньої ночі і при цьому вливають у себе в середньому по дев'ятнадцять кухлів пива та випалюють у середньому по двадцять дев'ять сигарет.