Лев, Чаклунка і стара шафа
Шрифт:
— Я дуже хочу його побачити! — вигукнув Пітер. — Навіть якщо буде дуже страшно, коли він підійде до мене.
— Добре, сину Адамів, — задоволено крекнув пан Бобер і з розмаху так гупнув лапою по столі, що всі горнята й тарілки аж підстрибнули із дзенькотом. — Ти побачиш його. Маємо вістку, що зустріч відбудеться завтра, якщо встигнемо, біля Камінного Столу.
— А де це? — спитала Люсі.
— Я покажу вам, — відповів пан Бобер. — Униз по ріці. Добрячий шмат дороги. Я вас туди заведу.
— Ой, а як же бідний пан Тамнас? — захвилювалась Люсі.
— Найпевніший шлях допомогти йому — зустрітися з Асланом, — мовив
Тепер, коли він наближається і ви вже тут, ясна річ, все має скоро сповнитися. Ми чули, що Аслан колись уже бував тут — давно-давно, ніхто не може сказати коли. А от із вашого роду тут ніколи нікого досі не було.
— Чекайте, пане Бобре, щось я не второпаю, — про-мовив Пітер, — виходить, що Чаклунка не є людиною?
— Вона б дуже хотіла, аби ми у це повірили, — відказав пан Бобер, — бо якраз на цій підставі і проголосила себе королевою. Але вона не донька Єви, а походить від вашого прабатька Адама, — тут пан Бобер поштиво уклонився, — вашого прабатька Адама першої дружини, яку звали Ліліт [1] . Ліліт, як відомо, була із джинів. Це, так би мовити, з одного боку. А ось з іншого вона споріднена із велетами. Ні-ні, у жилах Чаклунки немає жодної краплі людської крові.
1
Ліліт (від Іуї — ніч) — за давньоєврейською мітологією, перша дружина Адама, нічний жах, мати демонів, яку було перетворено на порох ще до створення Єви. (Прим, ред.)
— Тому вона така зла, правда, тату Бобре? — сказала пані Бобриха.
— Цілковита правда, мамо Бобрихо, — відповів пан Бобер. — Очевидно, щодо людей є дві точки зору (хай не ображаються на це наші гості). Але не може бути двох думок про тих, які схожі на людей, та не є ними.
— Колись я знала добрих гномів, — промовила пані Бобриха.
— Я також, коли ти вже про них згадала, — відповів її чоловік, — але дослівно кількох, та й то вони найменше скидалися на людей. А взагалі моя вам порада: якщо стрінете когось, хто збирається стати людиною, але не став, або колись нею був, а зараз не є, або мав бути людиною і все ж не людина, уважно пригляньтеся до нього і міцно тримайтесь за руків'я свого топірця. Отому Чаклунка завжди вистежує справжніх людей у Нарнії. Вона пантрувала на вас багато років і якби довідалась, що ви тут і вас четверо, то навіть не знаю, що учинила б од злості.
— Чому? Що це має до справи? — запитав Пітер.
— Бо є ще одне пророцтво, — відповів пан Бобер. — Там, у Кеа-Перевел, — це замок на березі моря біля самого гирла нашої річки, який міг би бути столицею цілої країни, якби все було так, як належить, — отож, у Кеа-Перевел стоять чотири трони. І з давніх-давен відомо, що коли двоє синів Адамових та двоє доньок Євиних посядуть оті чотири трони, тоді не тільки закінчиться панування Білої Чаклунки,
Діти були так поглинуті розповіддю пана Бобра, що весь той час нічого більше не помічали. Після останніх слів господаря запала тиша, і Люсі раптом спохопилась:
— Гей! А де Едмунд?
Якусь мить усі були настільки вражені, що ніхто не міг промовити і слова, а далі посипались питання:
— Хто його бачив останнім?
— Коли він зник?
— Може, він вийшов?
Діти метнулись до дверей і стали шукати його надворі. Там знай густо падав сніг, а зелений лід ставка геть сховався під товстою білою ковдрою. З вершини греблі, де ото стояла хатинка бобрів, ледве було видно берег. Усі бігали довкола будиночка, по самі литки провалюючись у пухкий сніг, й гукали: «Едмунде! Едмунде!» — аж похрипли. Але сніг, здавалося, приглушував їхні вигуки, бо навіть луна не озивалась у відповідь.
— Який жах! — вимовила Сюзан, коли вони у повній безнадії нарешті повернулися до хатки. — Ліпше б ми сюди взагалі не приходили.
— Що ж нам тепер робити, пане Бобре? — запитав Пітер.
— Що? — перепитав пан Бобер, який уже натягнув на себе валянки. — Забиратись звідси як стій, ось що. Не можна гаяти ні хвилини!
— Нам потрібно розділитися на групи, — запропонував Пітер, — і розійтися у різних напрямках. Той, хто його знайде, відразу повернеться сюди і…
— Які ще групи, сину Адамів? — перебив пан Бобер. — Для чого?
— Як це для чого? Ясна річ, щоб шукати Едмунда!
— Ба нащо його шукати? Немає в цьому жодної потреби, — відмовив пан Бобер.
— Та що Ви таке кажете? — підняла брови Сюзан. — Він не міг відійти далеко. Ми повинні його знайти. Що Ви мали на увазі, коли казали, що шукати не варто?
— Немає змісту провадити будь-які пошуки, — стояв на своєму пан Бобер, — бо ж відомо, куди він подався!
Діти вражено перезирнулися.
— Невже ви досі не зрозуміли? Він пішов до неї, до Білої Чаклунки. Він усіх нас зрадив.
— Та ні, не може бути! — вигукнула Сюзан. — Він не міг такого зробити!
— Справді? — перепитав пан Бобер й обвів усіх трьох пильним поглядом. І чомусь те, що вони збиралися сказати, завмерло у них на устах, бо раптом кожному стало цілком очевидно, що Едмунд так і вчинив.
— Але як він знайшов дорогу? — здивувався Пітер.
— Чи бував він раніше у цій країні? — запитав пан Бобер. — Тобто чи був він тут колись сам?
— Так, — ледь чутно вимовила Люсі. — Боюся, що так.
— А розповідав вам, що робив, кого бачив?
— Ні, не розповідав, — відказала Люсі.
— Згадаєте мої слова, — похитав головою пан Бобер. — Він уже стрічався з Білою Чаклункою і перейшов на її бік. Вона показала йому свій замок Не хотілося говорити про це раніше (зрештою, він ваш брат, та й узагалі…), проте коли я лиш побачив його, то подумав собі: «Непевний». Мені відразу стало ясно, що він був разом із Чаклункою і частувався у неї. Коли б ви побули у Нарнії довше, то теж без труднощів змогли б розпізнавати таких людей — по очах.