Лихі люди
Шрифт:
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.
– Зй, ти! как тебя зовут?
– гукнув москаль на машталіра.
– І досі Іван. А що?
– озвався той.
– Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару під другу руку.
– Не выдержала, бедная мать!
– Зомліли?
– спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
– Що ж мені робити з нею?
– питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
– Вези,
– Куди ж ти її повезеш?
– Домой. Известно.
– Як же її повезеш таку за сотню верст?
– безнадійно мовив Іван.
– Сотня верст! Да, брат, далеко!
– А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь!
– скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…
– Вот, брат, каковы быают дела на свете!
– промовив він до насупленого часового.
– Мати?
– понуро спитався той.
– Мать!
– зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на' постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила - як журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
– Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
– Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
– До чого б тільки прив'язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
– Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою про-мчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів'ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, - усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі - один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.
– Що воно таке, скажіть на милость божу?- спитав білявий у сторожа.
– А бог його знає.
– Старе чи молоде?
– Панич, - одказав сторож.
– Панич?!-дивуючись, скрикнули грабарі.
– Що ж він зробив таке, що його заперли?
– спитав чорнявий.
– А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…
Грабарі стали, задумалися.
– Отак, Пилипе, - вимовив білявий до чорнявого, - і вчися - лихо, і не вчися - лихо!
Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.
– Царство йому небесне!- сказав Пилип, закінчивши роботу.-Може, він і добрий чоловік був…
– Тю-тю!
– відказав сторож.- Яке йому царство небесне - коли повісився?
– Лиха вже його година вішала, а не сам собою!
– зарішив білявий.
І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльками.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій - синій, широкий, глибокий. Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білуватий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, - холодним оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!
Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом'яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, - тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували вперед: жарти та регіт не сходили з язиків.
– А ви чули новину?
– спитав піп.
– Яку?
– Мої товариші піймались у тюрму.
– Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ніі - проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.
– А справді дивно!- зареготався піп.- їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного позавчора зловили; веселий, знай співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би й вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б а пулечку! то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.