Листи з того світу
Шрифт:
Яша схилив голову і неквапом сьорбнув чаю. Справжній єврей, перш ніж дати відповідь, подумає як слід. Мій співрозмовник був чистокровним євреєм.
– Я вірю лише в Бога, але якщо є Бог, то мусить бути і диявол. А коли так, то є протилежні шляхи і люди, які ними ходять.
– Якщо вірити пророцтву, то мене чекає справжня небезпека, – виловив я з пам’яті слова ворожки.
Обличчям торговця майнула тінь тривоги.
– Із вами все гаразд? – спитав я.
– Андрійку, то недобре.
– Та годі вам! Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що це несерйозно. Усі страхи народжуються
Останню репліку я підкріпив відповідним жестом, відчуваючи, що співрозмовник не розділяє моїх переконань.
– Несерйозно, коли дівчата ворожать на Івана Купала, – неспішно відповів гендляр.
– Щось ви заблизько до серця те взяли.
– Мені, старому, нічого переживати – життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним із такими речами.
– Ну досить!
Моє прохання прозвучало тривіально – крити було нічим. Над нами нависло хитке мовчання, яке ніхто не зважився порушити. Кожен думав і стояв на своєму, і хтозна, скільки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловік у кашкеті.
– Андрійку, прошу, подивіться за товаром. Я швидко.
Яша з товаришем розчинилися в людському натовпі, а я залишився пильнувати його крам.
Нудьгувати мені не довелося. Відповідальність, покладена на мене, змусила ретельно стежити за прилавком і ймовірними покупцями. З останніх я виділив двох молодиків, які крутилися біля яток із антикваріатом. Своєю поведінкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував їх до касти шукачів скарбів. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, і щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив їм це робити. Невдоволені таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусідніх яток. Про всяк випадок я тримав їх у полі зору, аж поки в кишені не зазвучала мелодія «Ми – хлопці з Бандерштадту» «Братів Гадюкіних». Телефонував Петро, повідомив, що на завтра призначили черговий залік. Не встиг я сховати телефон, як він знову озвався – «мама». Я із хвилюванням підніс мобільний до вуха.
– Привіт, Андрію.
– Привіт.
Ми вже давно не віталися з притаманною близьким людям зичливістю. За час розлуки наші розмови почали нагадувати швидше дипломатичні перемовини за заздалегідь затвердженим протоколом, ніж діалоги матері та сина. Свої відповіді я намагався розбавляти словами, що не давали однозначності, як-от: «можливо», «напевно», «сподіваюся», «гаразд» – робив усе, щоб уберегти інформацію, яка могла надщербити її й без того скалічене здоров’я.
– Як ти? – спитала мама.
– Нормально, вчуся, – відповів я.
– Як квартира? Живеш там само?
Материнські почуття, як завжди, розпалили в ній інтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивні відповіді. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарікань на життя: завжди мав, де жити, що їсти, постійно був при грошах. Останні я справді мав, але всі мої заощадження були строго лімітовані і призначалися насамперед для неї.
Ось так і зараз, упевнено та життєрадісно я переконував рідну матір в безтурботності свого життя.
– Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобі гроші передати?
– Поки не потрібно.
Кілька секунд
– Як батько?
Це було найгостріше питання в наших скупих діалогах. Я ще й досі не виробив у собі здатності відповідати на нього холоднокровно.
– Із ним усе гаразд, знову пішов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене є новина – я знайшов нову роботу.
– Справді? Яку?
– Офіціантом у ресторані.
– А як навчання?
– Попереду канікули, тож я впораюся. Як ти себе почуваєш?
Це питання переслідувало дві мети: дізнатися стан маминого здоров’я та вивести її інтерес до батька за фарватер нашої розмови.
– Нападів немає, перебуваю під постійним наглядом лікаря.
Чи не вперше з часів нашої розлуки й усіх пережитих мамою операцій її голос звучав енергійно та весело. Очевидно, вона одужувала.
– Усе правильно. Бережи себе.
– Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, і батькові перекажи: нехай себе береже.
– Передам.
Останнє слово я промовив із клубком у горлі, бо нічого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом із якого було завершення діалогу.
– Добре, матусю, маю бігти. До зв’язку!
– Гаразд. Цілую тебе.
– І я тебе.
Я заплющив очі й зітхнув. Дамоклів меч, занесений долею над нашою сім’єю, було відведено. Проте фальшиві обіцянки, дані рідній матері, посіяли в мені смуток. Кожне слово брехні отруювало моє серце. Єдиним антидотом були слова батька: усе розповісти мамі за умов її повного одужання.
Не встиг я сховати телефон у кишеню, як ніби з-під землі виріс Яша.
– Ну що, був хтось?
– На жаль, нікого, – відповів я, намагаючись приховати хвилювання.
– Невтішна новина. Проте в мене для вас є хороша звістка: Рая повернулася з відпустки. Щойно телефонувала.
Яша не помилився, новина й справді була для мене радісною.
Справа знайденого листа могла зрушитися з місця.
– Справді? І ви сказали про мене?
– Хіба я міг про вас забути, Андрію?
Слова вдячності не відразу спали мені на думку, але Яша й без того все зрозумів. Я записав у телефоні номер Раї і вислухав рекомендації мудрого наставника щодо майбутнього візиту до відділу РАЦСу. Розмова підійшла до завершення.
– Мені вже час.
– Будьте обережні, Андрію, – пильно дивлячись мені в очі, порекомендував крамар.
– Намагатимусь.
Ми розпрощалися.
Я пішов у львівські дворики полювати на предмети старовини.
6
Екзаменаційна сесія взяла мене в заручники майже на два тижні. Увесь час доводилося просиджувати в бібліотеці чи університеті за читанням конспектів і книжок. У цей період додому я повертався зазвичай дуже пізно, їв мало, а спав іще менше. Проте праця не миналася намарно – залікова успішно наповнювалася новими автографами викладачів, а кількість складених іспитів активно скорочувалася. Перед останнім із них мені зателефонували з «Мак-Дональдсу» і запросили на співбесіду. Це випробування також необхідно було пройти на відмінно, адже попереду канікули – найкращий для приробітку час.