Лялька
Шрифт:
За столом, де сидять судові виконавці, починається якийсь рух; вся публіка, штовхаючись, підходить ближче; старий Шлангбаум також наближається до столу, а по дорозі киває до виснаженого єврейчика й непомітно підморгує гладкому панові, з яким недавно розмовляв у кондитерській.
В цей час вбігає адвокат пані Кшешовської, не дивлячись на неї, займає місце коло стола й бурмоче до виконавців:
— Швидше, панове, швидше, бо, їй-богу, не маю часу.
Через кілька хвилин після адвоката в зал входить нова група: в ній подружжя, яке, здається, належить до
Обидва вони стоять так близько біля пана Ігнаца, що він мимоволі чує поради, які сивий добродій дає кучерявому:
— Ксаверію, кажу тобі, роби так, як я. Я не поспішаю, їй же богу! Вже три роки, кажу тобі, я хочу купити будиночок, отакий собі — тисяч за сто або двісті, на старість, але не поспішаю. Я собі читаю об’яви про будинки, що продаються з торгів, помаленьку огляну, потім поміркую собі, скільки воно коштує, а потім приходжу собі сюди і слухаю, що люди дають. І коли, кажу тобі, я вже набрався досвіду й хотів цього року щось таки купити, ціни, грім би його вбив, якраз підскочили, і от треба знову міркувати!.. Але як ми станемо прислухатись удвох, то, кажу тобі, напевне щось із того вийде…
— Тихо! — крикнув хтось коло стола.
Гомін в залі вщух, пан Ігнац слухає опис будинку, який стоїть там-то й там-то, чотириповерховий, з трьома флігелями, садком, городом і таке інше. Під час оголошення цього важливого документа пай Ленцький то червоніє, то блідне, а пані Кшешовська раз у раз нюхає кришталевий флакончик в золотій оправі.
— Я знаю цей будинок! — раптом гукає добродій в темних окулярах. — Знаю цей будинок!.. За нього, заплющивши очі, можна дати сто двадцять тисяч карбованців…
— Кому ви голову морочите! — обзивається пан з фізіономією пройдисвіта, що стоїть поруч з Кшешовською. — Хіба це будинок? Розвалюха! Трупарня!..
Пан Ленцький аж синіє від злості. Він киває до прислужника в синіх окулярах і питає його:
— Хто він такий, отой падлюка?
— Отой?.. — відповідає прислужник. — То негідний мерзотник, ваша вельможність, не звертайте на нього уваги… — І знов гукає на повен голос: — Слово честі, за цей будинок можна дати сто тридцять тисяч…
— Хто він такий, отой негідник? — питає баронеса добродія з фізіономією пройдисвіта. — Отой, в синіх окулярах?
— Отой?.. — відповідає запитаний. — Це відомий злодюга, недавно сидів у Пав’яку… [84] Не звертайте, пані, уваги… На нього плюнути не варто…
— Ану, тихо там! — гукає з-за столу чиновницький голос.
Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.
— Шістдесят тисяч і п’ять карбованців, — тихо
84
Пав’як — тюрма для карних злочинців у Варшаві на Пав’ячій вулиці.
— Їй-богу, він більше не вартий, — додає добродій з фізіономією пройдисвіта.
Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.
— Шістдесят п’ять, — обзивається величний гладкий пан.
— Шістдесят п’ять тисяч і сто карбованців, — белькоче блідий єврейчик.
— Шістдесят шість, — додає Шлангбаум.
— Сімдесят тисяч! — на все горло кричить добродій в синіх окулярах.
— Ой! Ой! Ой! — істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.
Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.
— Сімдесят п’ять тисяч! — гукає гладкий пан.
— Умираю!.. — стогне баронеса.
В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців. Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:
— Вісімдесят тисяч і сто карбованців…
— Вісімдесят п’ять, — додає Шлангбаум.
Пан Ленцький весь — зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:
— Вісімдесят вісім тисяч…
— Вісімдесят вісім і сто карбованців, — каже засмоктаний єврейчик.
— Нехай уже буде дев’яносто, — докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.
— Дев’яносто тисяч, — каже виконавець, — раз…
Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:
— Ну, торгуйтеся ж…
— Ну, чого ж ви чухаєтесь? — питає прислужник молодого єврейчика.
— А ви чого так стараєтесь? — обзивається до прислужника другий виконавець. — Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!
— Дев’яносто тисяч — два! — гукає виконавець.
Обличчя пана Ленцького сіріє.
— Дев'яносто тисяч карбованців… три! — виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.
— Шлангбаум купив, — обзивається якийсь голос в залі.
Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.
— A-а, пане адвокате, — мовить він тремтячим голосом, — так не годиться!..
— Що не годиться?
— Не годиться… Так не чесно!.. — повторює обурений пай Ленцький.
— Що не годиться?.. — вже трохи роздратовано перепитує адвокат. — Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…
— Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!
— Еге ж, — підтверджує прислужник, — будинок вартий тисяч сто двадцять.
— О!.. Чуєте, пане адвокате? — каже Ленцький. — Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…