Лялька
Шрифт:
— А як він до Касі?
— А щоб тобі глянув у її бік, дикун отакий!
Я тоді-таки подумав, що хлопець з такою головою, який купує книжки, а про дівчат йому байдуже, міг би бути добрим політиком; через те я того ж дня познайомився з Стахом, і відтоді живемо один з одним — дай боже кожному…
Стах працював у Гопфера ще років зо три і за той час познайомився з багатьма студентами, з молодими чиновниками з різних установ, які один поперед одного постачали йому книжки, аби він міг витримати екзамен в університет.
З-поміж тієї молоді вирізнявся один такий
— Працюй, — не раз казав він Стахові, — і вір, бо віра може затримати рух сонця, а що ж казати про поліпшення людських взаємин.
— А може віра довести мене до університету? — спитав Стах.
— Я певний, — відповів Леон, і очі його загорілись, — що коли б ти хоч на хвилину повірив у це, як вірили перші апостоли, то ще сьогодні опинився б в університеті.
— Або в будинку для божевільних, — буркнув Вокульський.
Леон почав бігати по кімнаті й вимахувати руками.
— Які крижані серця! Яка байдужість! Яка підлість! — кричав він. — Навіть такий чоловік, як ти, не віриш. Ти подумай, лишень, що вже зробив за короткий час: ти стільки знаєш, що вже сьогодні міг би складати іспити…
— Що я там зробив!.. — зітхнув Стах.
— Ти один — небагато. Але кілька десятків, кілька сот таких, як ти і я… уявляєш собі, що ми могли б зробити?
Тут голос у Леона зірвався, його душили спазми. Насилу ми його заспокоїли.
Іншим разом пан Леон докоряв нам за брак самозречення:
— Та ви знаєте, — казав він, — що Христос силою самозречення сам-один врятував людство? Наскільки б же удосконалився світ, якби на ньому раз у раз з’являлись люди, готові до самопожертви!
— Може, мені жертвувати життям за відвідувачів, які цькують мене, мов пса, чи за слуг та офіціантів, які знущаються з мене? — спитав Вокульський.
— Не викручуйся! — вигукнув пан Леон. — Христос загинув навіть за своїх катів… Але в вас немає сили духу. Дух ваш загнився! Ось послухай, що говорить Тіртей:
Цвіти, о Спарто, під величчя знаком, Покіль не скрушено старих святинь, Не кинуто з могил кісток собакам 1 не відігнано прапредків тінь. І перш ніж ворог візьме в бран з собою, Пожбурте геть мечі, хоч близько й герць. Хай світ не зна: в руках ви мали зброю, Але вам бракувало мужніх серць. [87]87
Переклад В. Струтинського.
— Бо
Стах не дуже-то піддавався теоріям пана Леона, але той молодик умів переконувати всіх, просто як Демосфен.
Пам’ятаю, одного вечора на велелюдних зборах пан Леон оповідав про майбутній ідеальний світ, в якому не буде дурості, злиднів і несправедливості. Всі ми тоді плакали.
— Тоді, — казав він з запалом, — не буде більше різниці між людьми. Шляхта й міщани, хлопи і євреї — всі будуть братами…
— А продавці? — озвався з кутка Вокульський.
Але це зауваження не збентежило пана Леоиа. Він раптом обернувся до Вокульського, перелічив усі прикрості, яких той зазнав у магазині, всі перешкоди, які йому ставили в навчанні, і закінчив так:
— Аби ти повірив, що ти нам рівня і що ми любимо тебе, як брата, аби ти міг заспокоїти своє розгніване на нас серце, я… я стаю перед тобою навколішки й від імені всього людства прошу у тебе пробачення за всі заподіяні тобі кривди.
Він справді став навколішки перед Стахом і поцілував його в руку. Всі присутні на зборах розчулились ще більше, підняли на руки Стаха й Леона й поклялися, що за таких людей, як вони, кожен готовий віддати життя.
Тепер, коли я пригадую тодішні події, мені здається, що то був сон. Правда, ні до того, ні після того, мені не доводилось зустрічати такого ентузіаста, як пан Леон.
На початку 1861 року Стах пішов від Гопфера. Він оселився у мене (в тій кімнатці з загратованими вікнами й зеленими фіранками), залишив торгівлю й почав відвідувати університет, як вільний слухач.
Дивне було його прощання з магазином: я добре це пам’ятаю, бо сам прийшов за Стахом. Він поцілувався з Гопфером, потім пішов у підвал попрощатися з Махальським, але трохи затримався там. Сидячи в залі ресторації, я чув якийсь галас, сміх офіціантів і відвідувачів, але не підозрівав, яку вони готують каверзу.
Раптом бачу (хід у підвал був у залі ресторації), з отвору висуваються дві руки, хапаються за краї, а за ними висувається Стахова голова і зникає. І так кілька разів. Відвідувачі й слуги аж за животи хапаються від реготу.
— Ага! — закричав один з відвідувачів. — Бачиш, як трудно без драбини вилізти з підвалу? А тобі захотілось одразу скочити з магазину в університет!.. Отож вилізь, коли ти такий розумний…
Стах знову висунув руки, знову вхопився за підлогу й, напружившись, висунувся до половини. Я думав, що в нього кров бризне з щік.
— Бачиш, як видряпується!.. Добре видряпується! — закричав другий відвідувач.
Стах викинув ногу на підлогу й за мить був уже в залі.
Він не розсердився, але й не подав руки жодному з колег, узяв свій клуночок і пішов до дверей.
— Чого ж ти не прощаєшся з відвідувачами, пане докторе? — кричали йому вслід.
Ми йшли вулицями мовчки. Стах кусав губи, а мені вже тоді спало на думку, що ця історія з підвалом — символ усього його життя, яке минуло в зусиллях видертись з магазину Гопфера в широкий світ.