Лялька

Прус Болеслав

— І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…

— Які ж ви маєте претензії до будинку? — спитав я.

— Цей будинок — ганьба для чесних людей! — крикнула баронеса, вимахуючи руками. — Я не від себе, а в ім’я моральності прошу…

— Про що?

— Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…

Баронеса раптом зірвалася з канапи.

— О! Ви чуєте? — сказала вона, показуючи на кімнату,

що виходила вікнами в двір.

Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:

— Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!

— Марисю! — крикнула баронеса.

— Та я ж тут, пані… Чого вам треба? — відповіла трохи почервоніла служниця.

— Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, — казала далі баронеса, — отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! — вигукнула вона, молитовно складаючи руки. — Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..

Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.

— Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… — почав був я.

У баронеси миттю висохли очі.

— Ну, звичайно ж, — перебила вона мене, — ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! — вже закричала баронеса. — Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..

Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.

— Пані Ставська живе тут? — мимоволі вирвалось у мене. — Ота красуня?..

— О!.. Нова жертва! — вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: — Сивоволосий чоловіче, опам’ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..

— Працює бідолашна, як віл, — шепнув управителі:

— О… і цей тієї ж! — вигукнула баронеса. — Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…

— Але ж, пані! — запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.

— Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, — казала далі баронеса, — навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…

Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.

— 1 подумати тільки, — стогнала вона, — що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…

О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! — вигукнула вона з новою силою в голосі. — Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки

у цієї жінки не було даху над головою.

Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:

— Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.

Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.

— Ага! Значить, так?.. — прошепотіла вона. — Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.

Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п’яний.

— Що вам відомо про пані Ставську? — спитав я Вірського.

— Це найпорядніша жінка, — відповів він. — Молода, гарна і працює на всю сім’ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.

— У неї є мати?

— Є. Також хороша жінка.

— А скільки вона платить за квартиру?

— Триста карбованців, — відповів управитель. — Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.

— Ану, ходімо до них, — запропонував я.

— З великою приємністю! — погодився Вірський. — І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.

— Де вона мешкає?

— В правому флігелі, на другому поверсі.

Я навіть не пам’ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, — так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…

Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.

Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…

Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:

— Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!

— Знаю, знаю…

Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.

— О, це пан управитель!.. — вигукнула вона. — А я думала, що знов який-небудь…

— А що, до вас хтось добувався? — з обуренням запитав управитель.

— Ніхто не добувався, — селянською говіркою відказала служниця, — тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…