Лялька

Прус Болеслав

— Сідай отут, коло Казі. А ти, будь ласка, пам’ятай про нього.

— Пан Вокульський заслуговує на це, — зауважила вдовичка. — Якби не його витримка, пан Охоцький поламав би нам кості.

— Що ж трапилось?

— Він не вміє правувати й парою коней, а береться до четверика. Краще б він уже сидів цілі дні коло ставка та ловив рибу.

— Господи! Яке це щастя, що я не одружуся з цією жінкою! — зітхнув Охоцький, сердечно вітаючись з Вокульським.

— Ну, шановний пане, якщо ви все-таки сподіваєтесь зі мною одружитись, то вже краще залишайтесь кучером! — вигукнула Вонсовська.

— Завжди вони

сваряться! — сміючись, сказала господиня.

Увійшла панна Евеліна Яноцька, а через кілька хвилин після неї, другими дверима, Старський.

Вони привіталися з господинею, яка відповіла їм чемно, але без усмішки.

Подали сніданок.

— У нас, пане Станіславе, — сказала господиня, — такий звичай: сходимось ми обов’язково лише до Столу.

А поза тим кожен робить, що йому подобається. Отож, якщо боїшся нудьги, то раджу тобі триматися Казі Вонсовської.

— А я одразу беру пана Вокульського в полон, — відповіла вдовичка.

— Ох! — зітхнула господиня, непомітно глянувши на гостя.

Панна Феліція невідомо котрий вже раз за сьогодні почервоніла й попросила Охоцького налити їй вина.

— Ні, ні… прошу води, — похопилась вона.

Охоцький виконав прохання, скрушно хитаючи головою та розводячи руками.

Після сніданку, протягом якого панна. Евеліна розмовляла тільки з бароном, а Старський упадав коло чорноокої вдовички, гості попрощалися з господинею і розійшлись.

Охоцький пішов на горище, де в навмисне збудованій комірчині він влаштував метеорологічний спостережний пункт, барон з нареченою вийшли в парк, а Вокульського господиня залишила в себе.

— Ану скажи мені, — почала вона, — бо перші враження бувають найправдивіші: як тобі подобається пані Вонсовська?

— Вона, здається, моторна і весела жінка.

— Правильно. А барон?

— Я мало його знаю. Ну — старий чоловік.

— Старий, дуже старий, — зітхнула господиня, — а проте хочеться йому женитись. А що ти скажеш про його наречену?

— Я зовсім її не знаю, хоч і дивно мені, що вона вибрала собі барона. Можливо, він найблагородніша людина…

— Справді, вона дивна дівчина, — вела далі господиня, і скажу тобі, що я починаю розчаровуватися в ній. До її одруження я не втручаюсь, бо не одна панна заздрить їй, а всі кажуть, що барон для неї — щаслива знахідка. Але те, що вона мала одержати після моєї смерті, буде відписано іншим. Кому дістануться баронові мільйони, той не потребуватиме моїх двадцятьох тисяч.

В голосі старої чути було роздратовання.

Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.

Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.

Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.

Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.

Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. «От дивний цеповий собака», — подумав Вокульський.

В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний

старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.

— Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?

— А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, — усміхаючись, відповів батрак.

— То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?

— Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.

— А ви, дядьку, що тут робите?

— Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.

— І добре вам тут?

— Спочатку нудно було без роботи, а потім звик, то й байдуже.

Попрощавшися з хлопом, Вокульський звернув до парку й довго проходжався липовою алеєю, ні про що не думаючи. Йому здавалось, що він приїхав сюди пересичений, отруєний метушнею Парижа, гуком Варшави, дуднінням залізниці і що весь цей неспокій, усі тяжкі переживання паче випаровуються з нього. Якби його запитали: що таке село, він відповів би: тиша.

Раптом Вокульський почув позад себе швидкі кроки.

Його доганяв Охоцький з двома вудками на плечах.

— Чи не було тут панни Феліції? — запитав він. — Вона мала йти в пів на третю зі мною на рибалку. Але ви ж знаєте жіночу пунктуальність! Може, ви підете з нами? Не хочете? То, може, будете грати з Старським в пікет? До цього він завжди готовий, якщо не знайдеться партнера для преферансу.

— А що тут робить пан Старський?

— Як то що? Живе у своєї двоюрідної бабусі і разом хрещеної матері, удови покійного маршалка Заславського, а в даний момент журиться, що, мабуть, не одержить в спадщину її маєтку. Подумати тільки — не менш як триста тисяч карбованців!.. Але стара вважає за краще підтримати дітей-знайд, аніж касу в Монако. Бідолашний хлопець.

— А чим йому погано?

— А тим, що з бабусею справа урвалась, а з Казею зірвалась, от і виходить, хоч кулю в лоб пускай. Треба вам знати, — вів далі Охоцький, щось поправляючи коло вудок, — що теперішня пані Вонсовська, колись, ще панною, була закохана в Старського. Казьо і Казя — добірна пара, правда?.. Здається, саме з цього приводу пані Казя і приїхала сюди три тижні тому (а грошей у неї після покійного чоловіка, мабуть, не менше, ніж у нашої господині!).

Кілька днів у них ніби все йшло на добре, Казьо навіть встиг в рахунок майбутнього посагу видати лихвареві вексель, коли раптом… щось там зламалось… Вонсовська просто глузує з нього, а він удає, ніби все гаразд. Словом, погане його діло! Треба буде відмовитись від мандрівок, осісти в бідненькому фільварку і ждати, поки не вмре дядько, у якого, правда, вже давно камені в печінці.

— А що пан Старський робив досі?

— Ну, насамперед він робив борги. Трохи грав у карти, трохи подорожував (мені здається, переважно по паризьких та лондонських шинках, бо в той його Китай я щось не дуже вірю), але головним чином баламутив молодих дам. У цьому ділі він просто митець і заслужив таку сталу репутацію, що дами навіть не опираються йому, а дівчата вірять, що варто Старському за котрою-небудь походити, як вона негайно вийде заміж. Добре заняття, як і всяке інше!

— Звичайно, — підтвердив Вокульський, вже трохи заспокоївшись щодо суперника, «Такий не звабить панни Ізабелли».