Лялька
Шрифт:
— Я все менше розумію тебе, — зауважив Вокульський. — Євреї — велика нація і євреї — шахраї… Шлангбаума треба вигнати з Спілки і треба знову прийняти… На цьому заробляють то євреї, то країна… Плутанина, та й годі!..
— Це у тебе, Стаху, все перевернулось в голові. Ніякої плутанини нема, все ясно, як день. В цій країні тільки євреї якось рухають промисловість і торгівлю, отже, кожне їхнє промислове досягнення — чистий прибуток країни…
Може, скажеш, неправда?
— Про це треба подумати, — відказав Вокульський. — Ну, а яку ти ще маєш втіху?
— Величезну! Уяви собі, не встигла розійтись чутка
— Хто? З ким?
— Звичайно, наші знайомі, а з ким?.. З ким захочу! Навіть з християнкою, і то з благородної сім’ї, аби тільки я вихрестився…
— А ти?
— Знаєш, я готовий зробити це з цікавості: як це молода, гарна, добре вихована християнка, а надто з благородної сім’ї, запевнятиме, що кохає мене?.. Тут, дорогий мій, я вже мав би мільйон утіх. Забавлявся б, спостерігаючи, як вона змагається з іншими за мою руку й серце. Забавлявся б, чуючи, як вона декламує про свою велику жертву на благо сім’ї, а то й вітчизни. А найкраща забавка — стежити, яким способом вона відшкодовує свою жертву: зраджуватиме мене по-старому, потаємно, чи по-новому, явно, може, навіть вимагаючи мого дозволу?..
Вокульський схопився за голову.
— Який жах! — прошепотів він.
Шуман стежив за ним скоса.
— Старий романтику!.. Старий романтику!.. Ти хапаєшся за голову, бо в твоїй хворій уяві й досі міститься химера ідеального кохання, жінки з ангельською душею…
Таких чи й знайдеться одна на десять, отож ти маєш дев’ять шансів проти одного, що на таку натрапиш. А хочеш знати, яка більшість? То придивись, як живуть люди. Або мужчина, як півень, увивається за десятками курей, або жінка, немов вовчиця в лютому, водить за собою цілу тічку одурілих вовків чи псів… І скажу тобі, нема нічого ганебнішого, як опинитися в такій зграї й потрапити в залежність від вовчиці… В такому разі втрачають майно, енергію, а кінець кінцем і розум… Ганьба тому, хто не зможе виборсатись з такого болота!
Вокульський сидів мовчки, з широко розплющеними очима. Нарешті тихо сказав:
— Твоя правда…
Доктор ухопив його за руку і, шарпаючи, закричав:
— Моя правда?.. Це ти сказав? Ну, значить, ти одужав!
З тебе ще будуть люди… Плюнь на все минуле: на власні муки й на чужу підлість… Знайди собі якусь мету, однаково яку, і починай нове життя. Наживай далі багатство, роби незвичайні винаходи, одружуйся з Ставською, закладай другу Спілку — аби ти тільки щось робив і чогось прагнув. Розумієш? І ніколи більше не давай накрити себе спідницею… Розумієш? Люди з твоєю енергією не виконують, а наказують, не йдуть на поводі, а самі ведуть.
Особа, яка мала можливість вибирати між тобою і Старським і вибрала Старського, тим самим довела, що не варта навіть Старського… Оце мій рецепт, зрозуміло? А тепер бувай здоров і залишайся з своїми думками.
Вокульський не затримував його.
— Ти сердишся? — спитав Шуман. — Воно й не дивно, адже я випік тобі таку виразку; а те, що залишилось, само згине. Бувай здоров!
Коли доктор вийшов, Вокульський відчинив вікно й розстебнув комір сорочки. Йому було душно, жарко, здавалося — от-от знепритомніє. Він пригадав Заславек і ошукуваного барона, при якому він сам відігравав майже таку саму роль, як Шуман
Він викликав в уяві образ панни Ізабелли в обіймах Старського, але тепер поруч з цим образом постала зграя захеканих вовків, що гнались по снігу за вовчицею… і він був одним з них!.. Знову його пойняв біль, а разом з ним огида до самого себе.
— Який же я нікчемний і дурний! — вигукнув Вокульський, ляснувши себе по лобі. — Стільки бачити, стільки чути і все-таки дійти до такого приниження… Я… Я! Змагався із Старським і ще чортзна з ким!..
Цього разу він сміливо викликав в уяві образ панни Ізабелли, сміливо вдивлявся в її різьблені риси, попелясте волосся, в очі, що мінилися всіма барвами — від голубої до чорної. І йому привиділось, що на її лицях, шиї, плечах і грудях проступили плямц від поцілунків Старського. «Шуман казав правду, — подумав він, — я справді одужав».
Проте гнів поволі згас, а на його місце знову з’явились жаль і смуток.
Кілька днів по тому Вокульський уже нічого не читав.
Він жваво листувався з Сузіним і багато думав.
Думав, що тепер, безвихідно пробувши в своєму кабінеті два місяці, він перестав бути людиною, а зробився чимось подібним до устриці, що приростає до одного місця і живиться всім тим, що принесе їй випадок.
А що дав йому випадок?
Насамперед книжки: одні з них відкрили йому, що він Дон-Кіхот, а другі пробудили в ньому потяг до світу чудес, в якому люди мають владу над усіма силами природи.
Тепер він уже не хотів бути Дон-Кіхотом, йому заманулось мати владу над силами природи.
Потім один за одним до нього забігали Шлангбаум і Шуман, від яких він довідався, що дві єврейські партії борються між собою за можливість перебрати після нього керівництво в Спілці для торгівлі з Росією. В усій країні не було нікого, хто був би здатний розвивати і здійснювати його задуми; ніхто, крім євреїв, які виступали з властивим їм кастовим нахабством, пронозливістю і безсердечністю, та ще й запевняли, що його занепад, а їхня перемога — це все на користь вітчизні…
І він відчув таку огиду до торгівлі, всіляких спілок та наживи, що сам собі дивувався: як він міг майже два роки займатися такими справами? «Наживав багатство для неї!.. — подумав. — Торгівля…
Я і торгівля!.. І це я нажив понад півмільйона карбованців за якихось два роки, я спілкувався з усілякими гешефтмайстрами, ставив на карту свій труд і життя… І виграв! Так, виграв!.. Я — ідеаліст, учений, який добре розумів, що півмільйона людина не може заробити чесною працею за все життя, навіть за три життя… І єдина втіха, яка залишилася мені від цих шахер-махерів, — це свідомість того, що я не крав і не обманював… Видно, бог опікується дурнями…»
— Далі випадок приніс йому в листі з Парижа звістку про смерть чоловіка пані Ставської, і з того часу він по черзі думав то про пані Ставську, то про Гейста. «Правду кажучи, — думав він, — я повинен би цей шулерський виграш повернути суспільству. Злиднів і темноти у нас скільки завгодно, а ці ж буденні й темні люди — гідні найвищої пошани… Єдине, чим би я міг спокутувати свою провину, це одружитися з пані Ставською. Вона, безумовно, не тільки не противилась би моїм замірам, а й була б мені найвірнішою помічницею. Вона ж знає, що таке праця й бідність, до того ж вона така благородна!..»