Лялька
Шрифт:
— Я прошу супротивників, — урочисто промовив граф, — подати один одному руки.
Вокульський підійшов до барона й подав йому руку.
— Чудовий постріл, пане Вокульський, — насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. — Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?..
— Аж ніяк!
— Отож: що людина вашої професії, зрештою, дуже шанованої, так добре стріляє… Де моє пенсне? Ага, тут… — Пане Вокульський, прошу на пару слів наодинці…
Він сперся на плече Вокульського, і вони одійшли кроків на двадцять у ліс.
— Я спотворений, —
— Ви образили жінку… — тихо відповів Вокульський.
Барон ступив крок назад.
— Ах… c’est ea!.. [73] — сказав він. — Розумію… Ще раз перепрошую вас, а т а м… знаю, що мені зробити…
73
Он воно що! (Франц.)
— І ви мені пробачте, бароне, — промовив Вокульський.
— Дрібниця… Дуже прошу… байдуже, — говорив барон, трясучи його за руку. — Може, я й не так сильно скалічений, але от щодо зуба… Де мій зуб, докторе?.. Прошу загорнути його в папірець… Щодо зуба, то я вже давно повинен би вставити собі нові. Ви не повірите, пане Вокульський, які у мене зіпсовані зуби…
Всі попрощалися дуже задоволені. Барон дивувався, відкіля людина такої професії так добре стріляє, граф-англієць більш ніж будь-коли був схожий на маріонетку, а єгиптолог знову взявся розглядати хмари. В другій партії — Вокульський був замислений, Жецький захоплювався відвагою і чемністю барона, тільки Шуман був злий. Аж коли їхній екіпаж, спустившись з пагорка, проїжджав повз монастир камедулів, доктор подивився на Вокульського і буркнув:
— Ну й тварюки! І як я не навів на цих блазнів поліції…
Через три дні після дивного поєдинку Вокульський сидів у своєму кабінеті з паном Вільямом Коллінзом. Слуга, якого вже давно цікавили ці зустрічі, що відбувалися по кілька разів на тиждень, витирав у сусідній кімнаті порох і раз у раз прикладав до дірки в замку то око, то вухо. Бачив, що на столі лежать якісь книжки, а його пан щось пише в зошиті; чув, що гість час від часу ставить Вокульському якісь запитання, а той відповідає або голосно і впевнено, або тихо й непевно… Але про що вони розмовляли таким незвичайним способом, слуга не міг збагнути, бо розмова провадилась чужою мовою.
— По-якому ж вони говорять? — бурмотів слуга. — Я ж знаю, що по-німецьки буде: «Бітте, майн гер». І не по-французькому, бо не кажуть: «Мусьє, бонжур, денді»… і не по-єврейському, і не по-ніякому, то по-якому ж?.. Мабуть, хазяїн задумав неабияку спекуляцію, коли сам чорт нічого не второпає… Та й спільника ж знайшов!.. Холера йому в печінку!..
Раптом залунав дзвінок. Пильний слуга навшпиньках одійшов від дверей кабінету, гупаючи, увійшов у передпокій і, повернувшись за хвилину, постукав до пана.
— Чого тобі? — нетерпляче
— Прийшов отой пан, що вже у нас бував, — відповів слуга і з цікавістю зазирнув у кабінет. Але, крім зошита на столі та рудих бакенбардів пана Коллінза, нічого особливого не побачив.
— Чого ж ти не сказав, що мене немає вдома? — сердито спитав Вокульський. ' — Забув, — нахмурившись, відповів слуга й махнув рукою.
— Проси його, бовдуре, в зал, — сказав Вокульський і грюкнув дверима.
Незабаром у зал увійшов Марушевич, Він уже коли входив, був збентежений, а побачивши, що Вокульський зустрічає його непривітно, збентежився ще більше.
— Пробачте… може, я перешкоджаю… може, у вас важливі справи…
— Зараз у мене нема ніяких справ, — похмуро відповів Вокульський і трохи почервонів. Марушевич помітив це.
Він був певний, що в квартирі Вокульського або затівається щось таємне, або ховається жінка. В усякому разі, до нього повернулась самовпевненість, яку він завжди відчував у присутності збентежених людей.
— Я відберу у вас лише хвилинку, — вже сміливіше казав засмоктаний молодик, елегантно помахуючи палицею та капелюхом. — Одну хвилинку.
— Слухаю, — сказав Вокульський. Він швидко сів у крісло й показав, гостеві на друге.
— Я прийшов попросити у вас пробачення, — з фальшивою щирістю заговорив Марушевич, — і сказати, що не можу служити вам в справі купівлі дому Леицьких…
— А відкіля вам відомо про цю купівлю?.. — не на жарт здивувався Вокульський.
— Ви не догадуєтесь? — невимушено спитав молодик і навіть підморгнув, але злегка, бо ще почував себе не досить певно. — Не догадуєтесь, дорогий пане Вокульський?..
Та це ж той шановний Шлангбаум…
Він раптом замовк, немов удавившись недокінченою фразою, а ліва рука його з палицею і права з капелюхом безпорадно опустились на бильця крісла. Тим часом Вокульський навіть не ворухнувся, а тільки пильно дивився на гостя. Він стежив за зміною виразу обличчя Марушевича, як мисливець стежить за ріллею, по якій пробігають сполохані зайці. Придивляючись до молодика, він думав: «Ага, то це він і є той порядний католик, якого Шлангбаум наймає за п’ятнадцять карбованців на торги і не радить давати наперед грошей? Коли він одержував вісімсот карбованців за баронового коня, то теж був чимось збентежений… Ага!.. І те, що я купую коня, теж він розляпав.
Служить разом двом панам: баронові і його дружині…
Але він забагато знає про мої справи. Шлангбаум був необережний».
Так думав Вокульський і спокійно розглядав Марушевича. А засмоктаний молодик, бувши до того ще й дуже нервовим, звивався під. Його поглядом, як голуб під поглядом очкової змії. Спочатку він трохи зблід, потім став відшукувати на стелі і стінах, за що б зачепитися очима, і, нарешті, обливаючись холодним потом, відчув, що не може вирвати свого блукаючого погляду з-під влади Вокульського. Йому здавалось, що похмурий купець кліщами вхопив його за душу і що опиратись йому він неспроможний. Марушевич ще разів кілька крутнув головою і нарешті, цілком упокорений, потонув у погляді Вокульського.