Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Та ба! Коні стояли в стайні, а фурмана й не видно. Знічев’я вийшли на подвір’я, покрутилися коло карети.
Сніданок був дуже сумний; чулося якесь охолодження до Пампушки, бо ніч, що приносить обраду, трохи змінила думки. Тепер усі майже сердились на Пампушку за те, що вона не пішла нишком до пруссака, щоб приготувати для своїх компаньйонів на ранок сюрприз. Що тут дивного? Та хто ж би й знав про це? Вона могла б зберегти й пристойність, сказавши офіцерові, що їй стало жалко, що вони так потерпають. Для неї ж це пусте!
Але ще ніхто не признавався
Після сніданку було нудно до смерті і граф запропонував пройтися околицями села. Маленьке товариство, старанно закутавшись, рушило, крім Корнюде, що вважав за краще залишитися вдома, та черниць, які бавили свій час у церкві або в кюре.
Мороз, що день у день брався, жорстоко щипав за ніс та за вуха; ноги так заклякли, що кожен крок був тяжкий; і коли перед ними розіслалось поле, воно здалося їм під цим безкраїм білим укривалом таким нудним та тоскним, що всі зараз же повернули назад з холодом на душі і пригніченим серцем. Чотири жінки йшли попереду, а троє чоловіків — трохи позад їх.
Люазо, що добре розумів становище, якось ненароком запитав, чи довго ще оця «дівка» триматиме їх тут? Граф, завжди чемний, відповів на це, що не можна вимагати од жінки такої важкої жертви і що жертва може бути добровільна. Але добродій Каре-Ламадон зауважив, що в разі б французи знову спробували наступати на Дьєпп, як про це говорили, то їхнє зіткнення з пруссаками могло б статися якраз у Тоті. Таке зауваження занепокоїло двох інших супутників.
— А що, якби піти пішки? — сказав Люазо.
Граф знизнув плечима:
— Та що ви? В отакий сніг? З нашими жінками? Крім того, зараз же кинулися б за нами навздогін, за десять хвилин зловили б і віддали б як полонених на поталу солдатам.
Це була правда; всі змовкли.
Дами заговорили про туалети, але якась стримана вимушеність, здавалося, роз’єднувала їх.
Аж раптом кінець вулиці показався офіцер. На снігу, що стелився до обрію, окреслювався його довгий, мов осиний, у мундирі стан: він ішов, розчепірюючи в колінах ноги, тою особливою ходою військового, який пильнує, щоб не забруднити своїх так дбало виваксуваних чобіт.
Проходячи мимо, він привітався з дамами і зневажливо поглянув на чоловіків, яким усе ж таки вистачило мужності не шапкуватися з ним, хоча Люазо потягся до свого капелюха.
Пампушка почервоніла по самі вуха; а три заміжні жінки відчули велике для себе приниження від того, ще зустрілися з цим солдатом у компанії тої особи, яку він так зухвало зневажив.
Заговорили про нього, про його постать, обличчя. Пані Каре-Ламадон, яка мала багато знайомих офіцерів і могла дати присуд, як знавець, вважала його зовсім не поганим; вона навіть жалкувала, що він не француз, бо з нього був би такий гарний гусарин, за яким, певно, вганяло б усе жіноцтво.
Вернувшися додому, вони не знали, що далі робити. Через якісь дурниці вони навіть перекинулися образливими словами. Обід минув у мовчанці і тривав недовго, потім усі пішли спати, щоб якось ізгаяти час.
Другого дня,
Задзвонили до церкви. Це мали бути хрестини. У товстухи була дитина, яку виховували селяни з Івето. Вона бачила її хіба що раз на рік й ніколи про неї не згадувала. Але думка про цю чужу дитину, що її зараз мали хрестити, сповнила її серце раптовою й жагучою ніжністю до своєї, і вона захотіла неодмінно бути на цій церемонії.
Тільки-но вона вийшла, всі ззирнулися між собою й поприсовували свої стільці ближче один до одного, бо розуміли добре, що треба ж урешті дійти якогось вирішення. Люазо спало на думку: а що, як запропонувати офіцерові затримати одну Пампушку, а решту — випустити.
Добродій Фоланві взявся знов за це доручення, але зараз таки повернувся вниз. Німець, добре знаючи людську натуру, прогнав його. Він мав намір затримувати всіх подорожан, доки буде вдоволено його бажання.
Тут виявила свою вульгарну натуру мадам Люазо:
— Не сидіти ж нам отут до самої смерті! Таж це ремество її, цієї лярви, — робити отаке з кожним мужчиною, і, на мою думку, вона й права не має відмовляти хай би кому. Уявіть собі: вона ж у Руані приймала всіх, хто їй траплявся, навіть фурманів! Так, мадам, — навіть фурмана з префектури! Я напевно це знаю, бо він купує у нас вино. І зараз, коли йдеться про те, щоб визволити нас із цієї біди, вона маніжиться, оця шмаркота!.. Я навіть вважаю, що цей офіцер ще дуже добре поводиться. Йому вже, мабуть, давно нетерпеливиться, і, певна річ, він волів би краще котрусь із нас трьох. Таж ні, він задовольняється тою, яка належить усім чисто. Він поважає заміжніх жінок. Ви тільки подумайте, він тут господар. Досить йому сказати: «Я хочу» — і він зі своїми солдатами може взяти нас силою.
Легке тремтіння пройняло двох жінок. Очі гарненької мадам Каре-Ламадон заблищали, і вона трохи зблідла — так, наче вже почувала, що офіцер бере її силою.
Чоловіки, що розмовляли осторонь, підійшли до паній. Люазо, розлютований, був ладен віддати ворогові «цю негідницю», зв’язавши їй руки й ноги. Та граф, що в нього аж у трьох поколіннях предків були посли і який скидався на дипломата, був прихильником тактики хитрощів:
— Треба її прихилити до цього, — сказав він.
Тоді почали змовлятися.
Дами сіли тісніше, голоси притишились, і розмова стала загальною, бо кожен подавав свою думку. Проте все було цілком пристойно. Особливо дами вишукували найделікатніших виразів і витончених чарівних зворотів, коли говорилось про наймасніші речі. Стороння особа нічогісінько тут не зрозуміла б, настільки обережно добирали висловів. Але тонкий шар соромливості, що є панциром для кожної світської дами, покриває тільки зовні, — тому вони просто розцвітали від цієї скоромної пригоди, шалено забавлялися в душі, почуваючи себе у своїй стихії й зготовлюючи любов з похітливістю того кухаря-ласуна, що готує їжу для другого.