Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Та ми ж випустили по одній кулі.
Жак Ріваль посміхнувся:
— Так, по кулі… кожен по кулі… це буде дві.
І Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не сперечався. Вальтер поцілував його:
— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!
Увечері Жорж з’явився в редакціях найголовніших газет та в найбільших кафе на бульварі. Двічі здибався зі своїм супротивником, що теж пишався.
Вони не привітались. Коли б один з них був зранений, тоді б потиснули одне одному руку.
Другого дня вранці, близько одинадцятої години, Дюруа одержав синього папірця:
«Боже мій, як я злякалась! Приходь зразу на Константинопольську вулицю, хоч поцілую тебе, мій коханий. Який ти відважний, божествлю тебе.
Він з’явився на побачення, і вона кинулась йому в обійми, обціловуючи його:
— Ох, любий, коли б ти знав, як я хвилювалася, читаючи вранці газети! О, розкажи мені. Все. Я хочу знати.
Він мусив розповісти їй якнайдокладніше.
Вона казала:
— Як же тобі спалось, мабуть, кепсько перед дуеллю?
— Та ні. Добре спав.
— Я б і очей не сплющила. А сама ж дуель, розкажи, як відбулася?
Він склав драматичне оповідання.
— Коли ми стали навпроти, на двадцять кроків, тільки вчетверо далі, як оця кімната завдовжки, Жак спитав нас, чи ми готові, та скомандував: «Паль!» Я зразу ж підняв руку, дуже міцно, тільки помилився, що в голову хотів поцілити. Пістоль у мене був дуже тугий, а я звик до слабких; отож, коли язичка натискував, трохи й сприснуло. Дарма, не дуже й схибив. Він, мерзота, теж добре стріляє. Куля повз самісіньку скроню пролетіла. Аж задзижчало.
Вона сіла йому на коліна й оповила його руками, ніби й сама участь у небезпеці брала. І шепотіла:
— О мій бідненький, бідненький…
Потім, коли він кінчив, вона сказала:
— Знаєш, не можу без тебе жити. Мушу бачитись із тобою, а коли чоловік у Парижі, це незручно. Часто маю годинку вранці вільну, коли ти ще й не вставав, і могла б до тебе прийти та поцілувати, але не хочу ходити у твій жахливий будинок. Що робити?
Його зненацька мов осяяло, і він спитав:
— Скільки ти тут платиш?
— Сто франків місячно.
— Ну, то я беру помешкання на свій рахунок і зразу ж перебираюсь. Моє вже не годиться для мене.
Вона трохи поміркувала, потім відповіла:
— Ні. Не хочу.
— Чому?
— Бо…
— Це не причина. Помешкання мені дуже підходить. Я тут. І тут лишаюсь. — Він засміявся: — Та ще й найнято його на моє ім’я.
Але вона відмагалась:
— Ні, ні, не хочу…
— Та чому ж?
Тоді вона тихесенько прошепотіла:
— Бо ти жінок сюди водитимеш, а я не хочу.
Він обурився:
— Ніколи у світі! Обіцяю тобі.
— Ні, все-таки водитимеш.
— Присягаюсь тобі.
—
— Справді. Слово честі. Це наша хата, тільки наша.
Вона обняла його в пориві кохання.
— Тоді я згодна, любенький. Тільки знай — якщо обдуриш мене хоч раз, однісінький раз, тоді кінчено між нами назавжди.
Він ще раз, протестуючи, заприсягнувся, і вирішено, що він перебирається сьогодні ж, а вона забігатиме до нього дорогою.
Потім сказала йому:
— У всякому разі, приходь обідати в неділю. Мого чоловіка ти зачарував.
Він був полещений:
— А справді?..
— Так, цілковита перемога. Потім слухай, ти ж казав мені, що виховувався в маєтку на селі?
— Так, а що?
— То ти трохи знаєшся на хліборобстві?
— Так.
— То побалакай з ним про садівництво, про врожай, він дуже це любить.
— Гаразд. Не забуду.
Вона пішла, безліч разів його поцілувавши, бо після дуелі її кохання запалало ще більше.
А Дюруа думав, ідучи до редакції:
«Що за чудне створіння! Яка легковажність! Хто знає, чого вона хоче та що вона любить? А подружжя яке чудернацьке! Хто б міг таке вигадати, щоб поєднати того дідуся з такою вітрянкою? З якої причини той залізничний ревізор побрався з цією шибайголовою? Загадка! Хто знає? Може, й з кохання?»
Наприкінці подумав: «Зрештою, з неї дуже мила коханка. Йолоп би я був, коли б випустив її».
VIII
Після дуелі Дюруа став одним із головних співробітників «Французького життя», але думки давались йому надзвичайно тяжко, і він обрав собі за спеціальність балаканину про занепад моралі, сквоління характерів, послаблення патріотичного почуття та анемію французької честі. (Він сам добрав слово «анемія» і пишався ним.)
А коли пані де Марель, жінка того насмішкуватого, скептичного та спритного духу, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, розбиваючи їх одним дотепом, він, сміючись, відповідав:
— Чи ба, здасться надалі.
Тепер він жив на Константинопольській вулиці, куди переніс свою скриню, щітку, бритву та мило, — оце й усе було його переселення. Двічі-тричі на тиждень приходила молода жінка, поки він ще не встав, роздягалась в одну мить і мостилась у ліжко, тремтячи від надмірного холоду.
Дюруа й собі щочетверга обідав у них та лицявся до чоловіка, розмовляючи з ним про хліборобство; а що й сам кохався в ньому, то часто так захоплювались удвох розмовою, аж зовсім забували про свою жінку, що дрімала на канапі.
Лоріна теж засинала — часом у батька на колінах, часом у Любого друга.
А коли журналіст відходив, пан де Марель раз у раз заявляв тим повчальним тоном, що завжди його мові був властивий:
— Хлопець цей справді дуже приємний. І розумний, розвинений.