Любов і піраньї
Шрифт:
Я збирався пробути у Фозі ще три дні, а тому, відверто кажучи, просто не знав, чим себе зайняти. Пропозиція моїх нових товаришів виявилась дуже доречною.
— О’кей, чуваки, я з вами!
О 8:00 ранку ми вже сиділи в старезному банькатому автобусі «Мерседес», котрий вирушав із Фоз-ду-Іґуасу до Сіудад-дель-Есте. Ми були єдиними іноземцями в автобусі, однак ніхто з місцевих не звертав на нас уваги.
Кордон перетнули без жодних проблем і менш ніж за годину
На перший погляд Сіудад-дель-Есте нічим особливим не вирізнявся. Звичайне південноамериканське duty-free місто. Але то тільки на перший погляд, адже наявність зони вільної торгівлі обумовлювала велику кількість торговельних точок, а близькість кордону спонукала до численних контрабандистських рейдів. Усе це вкупі створило ідеальні умови для розвитку і процвітання організованої злочинності.
Я, Мартін та Хесус вирішили не поспішати і насамперед трохи освоїтись. Гамірна атмосфера дель-Есте різко контрастувала з відносно спокійним та мирним Фоз-ду-Іґуасу.
Ми завалились у кав’ярню, замовили по чашці чаю з булочками і якийсь час мовчки спостерігали за тим, що відбувається на вулиці.
Народу була тьма тьмуща. Більшість ділків заклопотано снували поміж вітринами з товстого скла. Були й такі, що розклали свої товари просто на тротуарі. А дехто взагалі торгував власним крамом з рук, тягаючи за спиною надуті, мов повітряні кулі, сумки.
Поміж гендлярів тинялися поліцейські з крупнокаліберними дробовиками, взятими наперевіс. Озброєних до зубів охоронців було дуже багато. Щоправда, вони демонстративно трималися ближче до магазинів, оминаючи увагою простих трударів з вулиці.
— Така кількість людей зі зброєю — то неспроста, — відмітив Мартін.
Допивши чай, ми пошурували в магазини. Чого там тільки не було: парфуми, алкоголь, техніка, іграшки, мобільні телефони, цигарки, одяг, хатнє начиння. Словом, усе, що може знадобитися у буденному житті. Вирізнивши з юрмиська наші з Мартіном світлі чуприни, продавці горлали до нас, на всі заставки розхвалюючи свій товар. Ми щоразу відмахувались, на мигах показуючи, що у нас немає грошей і ми просто дивимось. Зрештою нам дали спокій.
В якомусь місці ми завернули в боковий провулок, залишивши за спиною гамір ділової частини міста. Щойно я перевів подих і трохи розслабився, коли несподівано відчув: хтось легенько торкнув мене за передпліччя. Обернувшись, я побачив поруч із собою підозрілого типа, вдягнутого не по погоді в теплу жилетку. Хесус та Мартін зупинилися поряд.
— Do you wanna buy a gun? [57] — поцікавився парагваєць, напружено оглядаючись на всі боки.
Попервах я не розкумекав, що він від нас хоче.
— Га? — перепитую.
Замість відповіді
Провалитися мені на місці, якщо тієї миті ми втрьох, я, португалець та новозеландець, заледве не наваляли синхронно в штани. Стараючись не робити різких рухів і взагалі не повертати голову, я зиркнув у бік виходу на головну вулицю. Поліцейських не було. Взагалі нікого не було. Якщо не рахувати нас трьох та торговця зброєю провулок був порожнім!
— Він славний! — пошепки приговорював парагваєць, підсуваючись майже впритул; мені здалося, він трохи нервував, і це мене трохи хвилювало. Щоправда, я встиг запримітити, що в пістолеті не було обойми, а тому зміг взяти себе в руки й заспокоїтись. — «Беретта»! Хороший пістолет.
Я все ще був трохи шокований, а тому не вигадав нічого кращого, як спитати:
— How much? [58]
Торговець криво всміхнувся, зрадівши, що я зрештою відреагував.
— Звідки ти? Європа? Всього лиш сорок євро — і він твій!
Я відразу заткнувся, зрозумівши свою помилку. Не треба було нічого говорити! Тепер від бандюги просто так не відчепишся.
Секунд тридцять ми стояли і мовчки лупали один на одного. Парагваєць, схоже, неправильно потрактував мою мовчанку. Подумавши, що я сумніваюсь у справності запропонованого ним товару, він пересмикнув затвор і натис на спусковий гачок.
— Все працює, аміґо! Ніхто тебе не дурить, не переживай.
Стосовного того, що мене обманюють, я, чесно кажучи, не переймався. Більше хвилювався за те, як нам вибратися з цієї малоприємної ситуації.
Ми знову замовчали. Продавець зброї занервував ще більше.
— Ти мені не віриш, — просичав він. — Ходімо зі мною, — чоловік безцеремонно схопив мене за руку і потягнув за собою вглибину провулку.
— Куди? — йойкнув я. Хесус та Мартін залишились на місці. Хлопці немов закам’яніли.
— До себе додому, — спокійно пояснив парагваєць. — У мене є набої. Ти зможеш постріляти і переконаєшся, що пістолет справний.
На мене наче крижаним вітром війнуло. Не варто й казати, що я не мав ані найменшого бажання валандатися слідом за парагвайським торговцем зброєю, щоб у нього на подвір’ї повправлятись у стрільбі по порожніх банках з-під пива.
— Слухай, аміґо, — я висмикнув руку, — дякую за чудову пропозицію, але я з товаришами приїхав з Бразилії, і нам сьогодні повертатися назад. Як ти розумієш, нас навряд чи пропустять через кордон з незареєстрованою вогнепальною зброєю.
— Які проблеми? П’ятнадцять євро зверху і «ствол» доставлять тобі за будь-якою адресою в Бразилії. Де ви зупинилися? Ріо, Сан-Паулу, Фоз-ду-Іґуасу?