Любов і піраньї
Шрифт:
— Е-е-ем… Здоров! Та ніби все о’кей. Трохи втомлений, але в цілому почуваюсь нормально. А ти як?
— Теж нівроку.
І ми замовчали. Скидалося на те, що вона страшенно рада моєму поверненню. По-моєму, аж занадто рада. Але водночас щось, в дідька, було не так. На мене наринуло одурманливе хвилювання, як на шахіста, котрий абсолютно не усвідомлює, що за каверзу готує йому супротивник.
— Ну то як, зустрінемось? — зрештою запропонував я.
— Тобі ж, мабуть, треба відпочити.
— До завтра я буду в формі.
— Тоді, звісно, зустрінемось!
Я
— «Аватар» уже почався в кінотеатрах? — запитую.
— Ага.
— Сходимо завтра? Я вже стільки всього чув про нове дітище Кемерона, що просто не можу дочекатись, аби побачити все на власні очі.
— І я! Тільки підемо в 3D.
— Обов’язково у 3D, — підтвердив я і поспіхом додав: — Мені пора… До зв’язку!
Підходила моя черга пред’являти паспорт і пояснювати суворому дяді-митнику, чому він мусить впустити мене до рідної країни.
Припускаю, що ви, либонь, конаєте від нетерплячки, бажаючи дізнатись, чим закінчилась моя багатостраждальна «love story»? Не стану вас мордувати і відразу розкрию карти: все скінчилося нічим. У буквальному сенсі.
Певна річ, ми розійшлись. Це тільки в мелодрамах буремні життєві перипетії закінчуються загсом, цьомками-бомками і шикарною постільною сценою, а в реальному житті воно, знаєте, трохи інакше.
Новий рік, який ми з Маруською все ж зустріли разом, став символічною жирною крапкою у наших стосунках. Після мого повернення з Бразилії наше спілкування перетворилось на безперервне і злюще перетягування ковдри: нескінченні взаємно-образливі натяки і намагання якомога болючіше вжалити один одного. Ми примудрилися погиркатись навіть у вщерть заповненій залі кінотеатру під час перегляду «Аватара», коли всі інші, нормальні люди, пускаючи слинки, не відлипали від екрану. У новорічну ніч напруга досягла апогею. Здавалось, ми тільки й чекаємо нагоди побільше накапостити один одному.
Охолонувши після неприємної новорічної вечірки, я зрозумів, що не маю бажання і далі роздувати конфлікт. Несподівано захотів, щоб усе скінчилося, причому скінчилося цивілізовано, без театральних ефектів. І розсудив, що, напевно, найкраще мовчки, по-тихому розстатися.
Тому після першого січня, нічого не сказавши одне одному (але, безперечно, обоє думаючи про одне й те саме), ми перестали спілкуватися. Без докорів, з’ясування стосунків, взаємних образ і навіть — хай як це дивно звучить — без останнього «прощай». Ми перестали існувати один для одного.
Вона так і не змогла мені пробачити того, як я, радісно метеляючи хвостом, помчав до Бразилії. Я ж після якогось моменту просто переключився. Мені стало відверто байдуже — я перегорів, зрозумівши, що
Маруська так і не подзвонила мені.
Я залишив номери її телефонів у пам’яті своєї мобілки. Однак бажання скористатись ними більше не виникало.
Вечір 2-го січня 2010 року, Рівне, Україна.
Похмуре зимове небо неохоче видушувало з себе окремі хирляві сніжинки. Я сидів у рівненському кафе і мимохідь роздумував про те, що наступної зими треба буде знову звалити кудись у південну півкулю. Типу, полетіти у вирій. Якдалі від темряви, морозу і колючого вітру.
Супроти мене на стільчику йорзав Ед, який вже більше року перебував, образно кажучи, «по той бік фронту» (цебто, був одружений). Ми замовили собі по пиву і неспішно обговорювали події, що сталися відтоді, як ми бачилися востаннє. Я переважно розпитував, як воно там, «на іншому боці місяця» — в сімейному житті, в той час як Ед більше цікавився пригодами під час мого вояжу Бразилією.
Несподівано мій товариш спитав у мене про Маруську, згадавши, що якось бачив нас разом восени.
— Як твоя дівчина? Ви ще зустрічаєтесь?
Я відразу спробував перевести розмову на що-небудь інше. Менше всього мені хотілось говорити чи думати про Маруську.
— Мабуть, це якесь збочення, коли тремтіння палуби літака під ногами приносить більше задоволення, аніж домашній спокій та затишок, — мовив я.
Ед і не думав мені перечити.
— Це збочення, чувак, — недвозначно підтакнув він.
Я насупився.
— Однак я не можу з собою нічого вдіяти.
Ед стенув плечима.
— Ти не відповів про дівчину, — нагадав він.
— Яку? — стараючись не дивитись в очі своєму співрозмовнику, уточнив я.
— Білявку. З американського посольства.
— А-а-а… — удавано глухим і апатичним голосом протягнув я, так, ніби щойно згадав про неї. — Ми розбіглися. Ну… так вийшло.
Ед більше нічого не сказав. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Мій товариш час від часу сьорбав пиво з келиха. Я мляво жував зубочистку, зосереджено вдивляючись у вечірні вогні рідного міста.
— Це через неї ти рвонув у Бразилію?
Спочатку я вразився, не зрозумівши, звідкіля Ед може знати маловідомі подробиці зародження бразильської авантюри. Проте майже миттєво збагнув, що він читає мій блог і, безперечно, бачив пости, що передували мандрівці. Хлопець всього-на-всього зіставив докупи факти і зробив правильні висновки.
— Ну-у-у так… — видихнув я.
— Круто, — прицмокнув мій друзяка. — Іноді мені теж кортить махнути на все рукою і дременути кудись далеко-далеко. Але боюсь, що на цьому може зациклити: захочеться знову кудись летіти, їхати, нестись, шукати пригод на свою голову, ризикувати життям. І так до безкінечності.