Любов, Президент і парадигма космосу

Бедзик Юрий Дмитриевич

— Недоноски після вас, лобуряк!

— Так було заведено.

— Гаразд, то ви хочете поговорити з учителькою, — згадала Серафима. — Ви ось прийшли в нашу святу обитель, а тут жінки-черниці. Скоро заїде міліцейський патруль, і що вони вам скажуть? — В її тоні прозвучала легка погроза.

Одначе Магістр хижо примружив очі.

— Не прийдуть ваші міліціонери. Довелося їх застрелити!

Матушка заніміла. З тону магістрових слів відчула страшну правду. І пойнялася жахом. Не так за себе, як за своїх черничок і за молоденьких дівчат-ліцеїсток, що десь куняли на

церковних лавах. Хай собі куняють. Слава Богу, що не знатимуть цього страху.

Магістрові набридла балачка з настоятельницею. Він став нервуватися. Зиркнув на годинник.

— Ви даремно водите мене за ніс, фрау Серафи-мо. Мої хлопці можуть вас і пощипати трохи. У них лицарська кров, гаряча на ваших монашок. А я тут посиджу до ночі, поки за нами прилетять...

Немліх, саме прилетять, дорога Серафімо, з небес, з високих гір і високого неба, де покояться душі святих германських воїнів.

Він відійшов убік до своїх прибічників і наказав шукати Віру Олегівну. Знову сів навпроти старої. Балачка з нею, видно, приносила йому втіху:

— Отож, давайте наостанок побалакаємо. Нас називають «терористами», «нацистськими бандитами», «гітлерівцями»... То неправда, Серафимо. Ми, німці, маємо принести у світ порядок. Так, отой самий «орднунг», який хотіли силою зброї встановити німецькі гренадери в Європі і в усьому світі. Інакше й бути не може. З усіх рас германська — наймогутніша, найбезжалісніша і найблагородніша. Англосакси... то так, в них щось є близьке до нас. І у вашій українській крові також. І в норвежців, датчан, британців. А от руські, поляки, болгари — то все сміття історії.

— Нащо ви мені все це говорите в святому храмі, гер німець? — тоном ображеної вигукнула матушка.

— Маєте знати, хто ми і нащо сюди прийшли, — вів далі патетично Магістр. — Світ розкладається. Дуже багато зброї на вулицях, у простолюддя. Дуже багато дітей виростає без батьків... Дуже багато темношкірих розповзається по землі. Хаос стає законом життя! І якщо цей хаос не припинити, цивілізація полетить у прірву. Хтось мусить його погамувати, Серафимо.

Найстрашніше було те, що слова його були близькі до правди. Але Серафима не приймала її. Душа настоятельки прагнула іншої правди, лагідної, суворої, милостивої і самопожертвеної. Може, й безнадійної, але все ж правди. Щоб була для людей і во спасіння людей!

— Так що ж, хочете нас знову завоювати? — пошерхлими губами запитала стара.

— Бог вас завоює. А Бог — це порядок, безжальний порядок, і в нього вам, українцям, і нам, германцям, знайдеться гідне місце. — Магістр глянув на годинник, знервовано підвівся. — Щось довго іде ваша Віра Олегівна Сікора. А жаль, ми хотіли порадувати її.

Вбіг посланий «лицар» і прямо з дверей випалив:

— Фрау Віра в церкві! Що накажете робить?

— Нічого, — відбуркнувся Магістр. — Вона все одно видасть нам космічний пароль. Без цього пароля космос нас не прийме.

Перемовилися між собою по-німецьки, стара їх не зрозуміла, але відчула, що лихо насувається. Нащо їм потрібна була Віра Олегівна? Нащо вона зайдам? Вдерлися в монастир, саме лихо від них. Мусила їх якось затримати. Безпремінно.

За всяку ціну.

Тоді вигадала, отут за столиком, прямо дивлячись у вічі Магістрові:

— Ви посидьте, а я збігаю за нею... за вчителькою.

Німець підвівся нахмарений.

— Нащо ж так? Підемо разом.

Старенька вся зіщулилась, не могла рукою ворухнути, голосу подати. Мала вести їх до храму.

— Отже, ваша вчителька чомусь не вдома і не на уроці, а сидить з самого ранку в церкві. Дивно.

— Це вона затрималася... пізня вечірня служба...

— Дурниці! — вишкірився Магістр, широко крокуючи по великому, порожньому дворищу монастиря. Чорні поли його плаща розвівалися як крила столітнього ворона. — Бачу, пізно у вас правиться божа служба. Від вечора до рання. Ну, гаразд, і де ж вона, ваша церква?

Настоятелька ткнула пальцем у бік собору над урвищем. За ним уже з’явилося кружало ранкового сонця.

— Онде... тільки ви скажіть мені, нащо вона вам? — скімлила настоятелька. — Не чіпайте її! Вона ж добра душа... У неї родителі в Севастополі. Ще й замужем не була.

— Заміж ще встигне, — діловим тоном запевнив Магістр.

Наблизилися до церковиці, білої і якоїсь особливо ніжної, безборонної в цей тихий ранішній час. Серафимі зробилося раптом млосно. Знала, що дівчатка-ліцеїстки, мабуть, сплять всередині на лавицях, а прийдуть ці німчаки, побудять... І вони налякаються до смерті.

Зненацька перед самими сходами на паперть настоятелька опускається на землю. Розкинувши широко руки, починає затято бити поклони, примовляючи:

— Боже праведний... прости і помилуй... Боже славний, це ж я накоїла кривди... Я привела антихристів у твій святий дім... Прости мені, Боже всемогутній!..

Магістр із своїм «лицарським» почтом здивовано дивиться на стару. Ця азіатка Магістрові навіть симпатична, йому по-щирому жаль її. Що вона собі вигадала? Тут Магістр починає розуміти, що його сприйнято за вбивцю. Та ні ж бо! Він гадки не мав убивати якусь українську жіночку, вона йому абсолютно байдужа. Проте вона єдина... так, може, єдина в усьому світі особа, котра знає пароль космічного контакту... Хто оволодіє ним, той може напряму виходити в небесні ешелони, вести перетрактації з «сірими», «білими» і всілякими іншими блукальцями світів. Цей пароль сьогодні на вагу золота. «Сірі» — сволота, з ними пора кінчати, відриватися від них. Віруня... он хто йому потрібний! Тільки Віруня, чи як там її точніше? Віра Олегівна Сікора!

— Фрау Серафимо, — каже Магістр, рішуче підводячи стару настоятельницю з землі і ставлячи її на ноги. — Повірте, ми не збираємося кривдити вашу вчительку. Ми покидаємо ваші землі. Годі! Тут не дуже затишно для нас, арійців. Ми хочемо вже додому. І ваша Віра Олегівна має сказати мені лише кілька слів. Кілька нікчемних слів пароля. За це я її озолочу. Я вас озолочу!

У матушки полізли на лоба брови. Голос німця вразив її розчуленістю і відвертістю. Видно, не брехав. І не мав ніякого зла до Віри Олегівни. Ну, то й слава Богу! ~ подумала настоятелька. Може їм і справді пора уже забиратися звідси у свої германські землі.