Любов, Президент і парадигма космосу

Бедзик Юрий Дмитриевич

— Гер Магістер, ми, здається, запізнилися. Нас засікли. Пролетів літак.

— Звідки він узявся? — верескнув роззухвалений Магістр, якому саме змигнула в голові щаслива ідея — стати мільярдером. — Усім готуватися в дорогу! Завантажуйте машину продуктами з монастирської комори.

— Не встигнемо, гер Магістре. Єдиний шлях — пішки через горіі.

— А ворота що?..

— Не проїдемо.

Спустилися вниз. «Лицарі» стояли під муром, тримаючи в руках наготовані до бою свої автомати, біля автобусу збилися в купу дівчата-ліцеїстки. За ворітьми

щось гарчало, гуділо, вистогнувало. Чулися голоси.

І тут сталося неймовірне. Неначе якась залізна потвора вдарилася лобом у залізну браму, гарчання її подужчало, перейшло в ревище, брама хитнулася і з брязкотом упала на землю. І в ту ж хвилю велетенська вантажна машина «Краз» вкотилася на монастирське дворище. За нею вкотилася друга, третя, четверта... ревище заливало двір, вантажівок все прибувало й прибувало, годі було їх перелічити, височенні кузови заповнювали весь простір. Мотори ревли як скажені, а у воротях з’являються все нові і нові велетні, і не було їм ліку.

Потім зненацька мотори замовкли, і давка тиша впала на монастир. Тільки ще гори, здавалося, відлунювали оте ревище і шаленіння двигунів, та й вони врешті оповилися тишею.

Ще мить, друга, залізні велети хмуро дивляться на старовинну церковицю, мовби вишукують об’єкт свого подальшого наступу. У моторів своя примха, своя затятість. Після, мовити б, танкової атаки починається атака піхотна, а простіше кажучи — з усіх кузовів вискакують з ломами, лопатами, дрючками копачі, розкочуються по всій просторіні монастиря, беруть в облогу святу обитель.

«Лицарів» наче вітром здуло. Десь полопотіли, чкурнули, прихопивши свої валізи з коштовностями. Ген-ген по гірських стежках порозбігалися чорні плащі. Зникли, розтанули разом зі своїм всемогутнім Магістром.

— Гей, де ви, гер Магістр? — гукає з приступців вантажівки Зігфрид. — Ма-гіс-тер! Комен зі гер!

Зненацька вгорі на дзвіниці вдарив дзвін. Забемкав лунко, загудів у передвічір’ї урочистими звуками на всю округу. Людмила Іванівна задирає голову. Її той дзвін трохи навіть наполошив. Не пожежа ж. І не бойовисько. Хоч могло й таке бути, коли вдерлися крізь ворота оці розпашілі, нестримні вантажні машини. Ну, хто б міг подумати, що робочі хлопчаки здатні на отакий патріотичний удар? Кажуть, місцеві татари, із тих, що не мислять себе поза Україною.

Людмила Іванівна вдячно позиркує на чорнявого парубчака, біля якого вже гуртується група водіїв. А кажуть: чужий нам народ! Дурниці! «Один народ моєї землі, моєї України, — втішається думкою Людмила Іванівна. І тут же, похопившись, дістає з торбинки мобілку. Натиснула ґудзички, полинула до свого чоловіка. — Любий мій! Заспокойся, все владналося. А було таке, що страшно сказать... Скільки я пережила, скільки надивилася і начулася. Ось приїду, буде в нас розмова. Дуже лагідні ми до деяких типів. Жаліємо їх. Тільки нас вони не пожаліють. Тримайся, любий. Бережи себе! Бережи діток наших!»

Бемкання із дзвіниці згасло, тільки відлуння його ще довго розкочувалося по ущелинах гір.

Побачила матушку Серафиму.

—

Матінко, люба, ну, слава богу, пережили лихо, — гордовито і заразом втішно мовила до старої Людмила Іванівна. — Говорила я зараз із чоловіком. У всьому світі отаке робиться. Чорна гідра підняла голову. Терористи кляті. А все з-за душевної спустошеності, з-за озлоблення, жадібності, заздрощів. Та годі вже про це... Ось вам від моїх дітей. — Людмила Іванівна тихенько, щоб людські очі не завважили, всовує старенькій якийсь згорток, певне, дарунок. — Не питаю, як ви живете. Може, й добре, що я побачила це на власні очі.

— Живемо як усі, — тихо ворушить губами стара. — Є чого розповісти. Ліцей ось відкрили, увесь

Крим посилає в нашу церковну школу дівчаток. Дахи, спасибі вам, не течуть.

— Та я вам новину привезла, — каже Людмила Іванівна матушці. — Гадаю, що для вашого монастиря буде на добро. Тут планується — звісно, якщо матушка не заперечуватиме — розмістити санаторний комплекс. Переважно для хворих дітей. Пам’ятаєте, я минулого разу питала вас, що за вода в ущелині? Чому до того джерела в старовину ходили лікуватися місцеві жителі? Так з’ясувалося: вода казкова! Не гірша за есентукську. Ще й море не дуже далеко.

Підходять двоє молодих чоловіків. Вигляд у них не показний. Це — Теренс і Зігфрид. Стали оддалік, не наважуючись обтяжувати розмовою високу гостю. Та й вид у них не з кращих: подерті джинси, пом’яті куртки.

Людмила вмить упізнала американського художника. І він оце тут, господи! Ну, кого не сподівалася побачити, то це його. Згадалося раптом про Віруню, просила ж тоді помочі, а сама ось куди щезла.

— Це ви били в дзвони? — питає їх матушка.

— Як ви веліли, — каже Теренс. — Бо вашого ж дзвонаря бандити убили при воротях...

— Отаку людину!.. Отакого доброго чоловіка!.. — тернула по очах Серафима. — А за дзвін вам спасибі. Може, ми ще посидимо разом і за упокій душі убієнного піднімемо чарку.

Взявши Теренса під руку, Людмила Іванівна відводить його осторонь.

— Бачите, в якому світі ми живемо, любий художнику?

— Спасибі, що підтримали Віруню. А в мене був тільки револьвер проти тієї банди. Я знаю їх. Місяць просидів у їхньому підземеллі.

— На них револьвера мало, — мовить задумливо Людмила Іванівна і повертається до людей, які заповнюють монастирське дворище. З усього селища поспішають сюди, хочуть побачити дружину Президента України. По всій же окрузі ідуть чутки про її добрі діла. Славна людина, душевна!

— Матушко, — каже Людмила Іванівна по хвилі, — я хотіла б зазирнути у вашу церковицю. В ній така аура. Аж на душі легшає. Помолимося за нашу землю.

Піднімаються приступцями до брами, хрестяться перед входом, хрестяться у пів-мороці. І аж тут Людмила Іванівна зачіпає ліктем Віруню. Та припадає до неї і шепоче віддано:

— Спасибі, що приїхали. А я ж Теренса знайшла! Є Бог на світі!

— Спасибі тобі, доню, що витримала і не зламалася.

— Та без вас і не знаю, як воно було б.