Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
Сутеніло. Подув лінивий південний вітер. Буде відлига. Я розімлів і ледве піднявся на другий поверх.
— Бачиш: я чекаю, — сказала Марійка, сідаючи на стілець. — Позавчора чекала і вчора…
Я зняв шапку і опустився на канапу.
— У кожного китайця є вівтар предків, — сказав я. — Перед ним голова дому повідомляє прародичам про всі зміни в сім'ї. Зараз я трохи віддихаюсь і скажу перед лампадою:
«Я прийшов». Якщо лампада горітиме рівно, душа моя перед тобою чиста.
— Я працюю, Прокопику, — похвалилась Марійка.
— У Мигельської?
— В друкарні.
— Обшуків
— Ні.
— Що там за люди, як ти себе почуваєш?
— Мене лиш заробіток цікавить.
— А в місті які новини?
— Наїхало російських емігрантів. Наймають комфортабельні квартири, спеціально для них відкрили кілька кав'ярень. Промисловці, артисти, письменники. Золоті дощі за ними.
— Ще б пак!
— Що?
— Обікравши Росію, можна собі дозволити. Буде кому вчити нас самостійництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
— Я дуже брудний. Лазні не розтопили з нагоди приїзду російських емігрантів? Марійка посміхнулась:
— Розтопили.
— Якби ще кілька соціалістичних революцій, Львів міг би розбагатіти. Піду до лазні.
— Ти маєш гроші?
– Є, Марійко.
— Ти ненадовго, правда?
Вона була у светрі і фалдованій спідничці, а я хотів би її бачити в сукенці, тоді вона святковіша, чужіша, і я тримаю себе в руках. — Одягнися в сукенку, — сказав я.
Вона здивовано відступила, та розцінила моє прохання інакше і усміхнулась, ховаючи лукавинки.
Біля кав'ярні «Де ла Пе» стояло кілька фіакрів, всередині яскраво горіли люстри, на фіранки падали тіні високих капелюхів. Візники, тупцюючи край тротуару, весело перемовлялись.
— З жіночого монастиря, кажуть, втекло кілька молодих черниць.
— Почули, що є де попастися.
— Всі — колишні гімназистки. От нюх мають, бестії.
— Вчора отамечки за будинком зупиняє мене панянка в лисицях і милим богом розсипається, аби довезти до кав'ярні. Кажу: «Який мені рахунок? Іди пішки. Кілька кроків». Вона не вступається в дороги. Мусив підсадити і довезти. А тут скіцьнула у двері, тільки її бачили.
— Ще австріяками розпсовані…- Візник вилаявся.
— Зі злої трави лихе й сіно.
Марки мені вистачило на те, щоб підстригтися, купити квиток і маленький шматочок мила В парній я виліз на горішню лавку і з тугою подумав, що у себе в бункері навряд чи отримав би більше задоволення од купання. Отут у лазні я вперше збагнув, що мої мрії стали настільки далекими, що вже мене не хвилювали. Я розізлився і вийшов з таким настроєм, як колись обстриженим баранчиком з відсутнім поглядом сідав у поїзд на Відень.
— Ти чого недобрий? — запитала мене Марійка.
— Стригли несправною машинкою.
— Якби ти знав, який ти гарний з цим блідим рум'янцем… Ти прав білизну? Сам?!
— Тобі завжди якісь дрібнички впадають у вічі.
— Хіба те, що я зодяглася в сукенку, не дрібничка? — Бідна, вона й мені хотіла віддячити.
— Це — ні,- сказав я, пригортаючи її.
— Будеш вечеряти?
Я кивнув, і вона випурхнула до передпокою. «Ох, Маринко, Маринко… Кінець нам. Що мені — накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка і Родзісада?
— Чого зітхаєш? Чим ти стурбований? — Марійка поставила на стіл присмажену ковбасу, хліб і пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене і тихо сказала: — Нам треба відсвяткувати. Я б досі сиділа без роботи. А ти… не переймайся. Чи я не розумію твого становища? Розірвись — не допоможеш ні тут, ні там. Коли… — В очах її виступили сльози. — Коли ти зможеш поїхати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: заміж не піду. Все, все… Це вихопилося, тобі не треба цього знати. — Вона відійшла до вікна, мить стояла в задумі, потім повернулась до мене. — Я думаю, що вони тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, і ти казав правду. Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що ні. Вона ніби пошкодувала і запросила нас, коли зустрінемось, на різдвяні свята до себе. На роботі мені весь час здається, що за мною підглядають. Та куди дінешся? Я буду працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли «рятувати». Ти б не витримав… Тобі не можна сходити з дороги.
Я спитав себе, яка в мене дорога, і посміхнувся. Марійка не помітила посмішки і провадила далі:
— Малою я пустувала, і мене лякали, що віддадуть племені, яке дітям заковує у дерев'яні колодки ноги, аби вони не росли. Ті «друзі» те саме роблять з совістю. Вони заковують її, готові весь народ одягти в колодки. Але ти сам кажеш, що перемагає життя, а не однострій. Твій час прийде…
Я опустив голову, не маючи сили слухати цю літанію. Мій добрий ангел, ця прекрасна дівчина, перебувала в стані дивного оп'яніння, яке вражало наготою і прямолінійністю. Марійка говорила поквапливо, ніби поспішала звільнитися.
— А тепер вечеряй, — закінчила вона, сумно усміхаючись і питаючи очима, чи я не образився.
Інколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, і з них в уяві виростає привид, який не дає спокою, поки йому не освідчишся.
— Ти питимеш? — запитав я.
Марійка заперечливо похитала головою.
— Випий.
— Ні, Прокопику.
Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марійчина схожість, з юними німецькими патріотками, які в формі сестер прибували на фронт «жаліти» солдат У цій хвилевій схожості було те, чим би дуже втішилися «друзі». Жертви, посвяти і самозречення — страхітливо бридке діло. Від них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними умовами життя, винуватцями яких у будь-якій країні буває не так уже багато вартих шибениці людей.
Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що має висіти, те не втоне. Але Марійка лиш на коротку мить була схожа з «патріотками». Звівшись мити тарілки, вона стала сама собою, і я з спокійним серцем почав знімати шкурки із зайців, яких приніс від Окільнюків.
Увечері наступного дня, коли Марійка повернулася з роботи, я вирішив, що треба вбити Гривастюка, Родзісада і митрополита. Марійка прийшла заплакана. З «гуртка друзів» вимагали, аби вона «явилась» на їх засідання.