Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— …Йому було під п'ятдесят.
— Син теж будівничий? — спитала пані.
— Без тижня Інженер, — повертаючись до молодика, відказав Омелян. — Треба…
— Чого ви спохмурніли, Прокопе? — штовхала мене коліном Гафійка.
— Тобі здалося.
— …То пильнуйте. — Пані в клаповухій шапочці зміряла мене погрозливим поглядом. Стіл з Гривастюком і його співбесідниками заступили.
— Вам щось не сподобалося? — допитувалась Гафійка.
— А тобі все до смаку?
— Я не зважаю.
— Я
— Ні, ви чимось стурбовані.
— Горілкою з ґуралень, які батько набудував. Горілка — двигун прогресу, Гафійко.
— Мені подобається, коли ви жартуєте. Якось і сумно, і їдко, і смішно.
— Так ось…
У протилежному кінці стелю черкнула пляшка, вдарившись об софіт над сценою, рикошетом зафуркотіла у вікно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затріщали двері, пролунав постріл.
«Почалось…»
Розбиваючи вікна, надвір хлинули лисі голови, розпанахані спідниці.
— Пане Повсюдо! — розгублено заволав Іванчук.
— Скажіть, хто цей молодик — ось, пополотнів, як стіна? — Я притримував Іванчука за лікоть, а він, ногою відкинувши стільця, рвався до вікна.
— Та пустіть же! Це… н-нннн… Володимир Майдан, секретар повітового комісара.
Я відштовхнув стіл. Гафійка в нестямі закам'яніла з відкритим ротом. Стіл перекинувся під ноги осатанілій юрбі, що сунула на нас. У ґанку почалась стрілянина.
— На сцену! — крикнув я Гафійці і вирвав з її рук папку. Дівчина поперед мене шмигнула на сцену. Ми опинилися в репетиторській: Біля скрученої ліхтарні стояв смертельно переляканий стрілець. Я побачив сходи в льох, пропустив Гафійку, тоді злетів у підземелля. Тримаючись стіни, провів дівчину в найдальший куток.
— Змилуйся, боженьку, — лепетала вона. — Ой, горить! У репетиторській розчавили ліхтарню і зайнявся гас. Та полум'я опинилось під ногами втікаючих.
— Комуністи, Прокопе, то їх робота, — лементувала Гафійка.
— Цить.
— Ой, боюсь… — тулилась вона до мене. — Ой, ми згоримо.
— Цить же, — пригортав я її до грудей. — Не згоримо, погасили.
Тріщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче під землею, гупали постріли.
— Ніби стихає,- сказав я. — Пусти — подивлюсь.
— Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдіть… не покидайте мене, я…
Війтеня запищало не своїм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук і пройшов до дверцят. Надворі тривав шарварок. Я присів на сходах. Гафійка ревма ридала десь у темній безвісті і не могла мене ні побачити, ні почути шелесту. Потім я запалив гербовий аркуш і, присвічуючи, добрався до Гафійки. Вона сиділа на цементі, закривши обличчя долонями, і давилась плачем.
— Хіба можна так! — сказав я. — Гафійко, мила ти дівчинко, встань же.
Притоптавши
— Втихомирилось, чуєш? — спитав я. — На, тримай свою папку і ходи за мною. У темряві ми наштовхнулись на протилежну стіну.
— Шлячок би це трафив, — вилаявся я. — Вже спалив якийсь папір з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась тріска попалась…
— То запаліть, запаліть ще, — заквапилась Гафійка. — Тут усі чисті папери.
Скручений в трубку гербовий аркушик горів, як смолоскип надії.
— Господи! Цілі? — завиванням стрінула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпі: «Продаю святого Миколая 50Х40, килим косівського виробу і жорновий камінь — висота 18 см». Це оголошення ми бачили з Гафійкою, коли йшли на цвинтар.
— Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, які ж забруднені. Повернись, Гафійко. Ви десь лежали? — прошепотіла вона стурбовано.
Гривастюк збентежено відвернувся.
— Ми заховалися в льоху, — сказала Гафійка, червоніючи.
Я вийшов витріпати шинелю. У сінях при ліхтарні війтиха обмацувала з усіх боків дочку. «Горенько моє!.. А ми з.Іванчуком прокляли Залісся. Мало не закоценіли під столом… Як же ви там, навпомацки?…»
Я сплюнув, і вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафійка показала щире намисто зубів, а Катерина сердито зімкнула тонкі губи.
— Сьогодні нам насниться, — сказала в хаті Гафійка, блиснувши на мене очима. Вона вирішила подрочити ревниву матінку. Катерина перехопила погляд і жалібно розтягла:
— Може б, ми вже їхали, чоловіченьку?
— Запрягай, — погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Іванчука. — От натворили халепи…
Через поріг переступив господар — маленький бородатий чоловік з неспокійними очима. Гафійка по дорозі розповідала, що він доводиться їм далеким родичем.
— Як цю катавасію розуміти, Омеляне? — спитав він. — Поясни ж толком.
— Як! — підскочив на стільці Гривастюк. — Підстроїли.
О, вони дорого заплатять за це.
— Хто, значить, підстроїв?
— Звісно — комуністи.
— Сволота, — прогудів Іванчук.
Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.
— Нема, значить, роду без вироду, бурмотів господар. — Вже і на Галичині, значить, мають прихильників.
Війт заплющив очі і закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнідого волосся. Співчутливо покосившись на, нього війтиха захитала головою:
— Після такого місяць не опам'ятаєшся.
Гривастюк зло бликнув на неї, і вона, підібравши губи, принишкла.