Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
Я вибрався на вулицю в околиці Франкового будинку. На протилежному боці, нудьгуючи, походжав поліцай, ще одна тінь стовбичила нижче, на повороті. Поліцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до себе. Простягнувши руку, він потер пучками великого і вказівного пальця.
— Документи?
— Не маю, — пояснив я по-польськи.
— Moze skonczyszz tymi zartami? [23]
Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутнє я вирішив знайти собі яку-небудь щурячу нору…
23
Може,
Грушевич намагався зробити ввічливість прапором нашої комуни. Після тюрми він проповідував ідею всеосяжного гуманізму. «Дякую» і «прошу» лилося з вух. На всіх, крім Тодосія і Кривов'яза, Грушевич дивився з докором, ніби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не відчути туги за культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не помогло, а тільки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при кожній нагоді. Побачивши Грушевича на вулиці, ми старалися прошмигнути кудись у підворіття і перечекати, поки він пройде. Але він щоднини встигав провести кожного з нас під руку і намозолити слух повчанням.
— Світ почне нас шанувати тільки тоді, коли ми станемо високовихованим народом, — виголошував він. — Почуття братерства — ось що нас врятує.
І вижидальне поглипував, мружився, енергійно стріпував сивіючими патлами.
У нього була блискуча пам'ять. Він знав, що кому казав, і двічі не повторював одне й те саме. Мене він примусив повернутися до нашої першої розмови в Тернополі.
— Не забули моєї сентенції про совість, пане Повсюдо? — запитав він, з тривогою вивчаючи моє обличчя.
— Ні,- відповів я.
Грушевичів погляд потеплів, очі од зворушення навіть злегка затуманилися сльозою.
— Правду кажучи, — вирішив він винагородити мене, — я спершу було допустився помилки, подумавши, що ви маневруєте то мовчанкою, то несподіваними вивертами, аби набити собі ціну. Але, розміркувавши, я зрозумів, що він серйозний чоловік, навчений обставинами життя ховатися, як артист. Це непогано, Прокопе. Довірятися кожному стрічному не треба. — Зробивши паузу, він додав: — Мені однаково. Я вже небагато встигну зробити. До того ж серцем чую: мене чекає тюрма. Ще день, ще два…
Поки не ратував за любов до ближнього, він говорив розсудливо і викликав співчуття. Та в агітаціях був такий настирливий і потворно бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пізніше і застав комуну, розділену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого — всі хлопці, включаючи Кривов'яза і Тодосія. Треба мати певний талант, щоб так остогиднути. Вранці Микола розбудив мене і, з відразою киваючи на сонного Грушевича, покликав на вулицю.
— Ходи звідси, ну його до біса. Встане, знов заскиглить.
— Що сьогодні робиш? — запитав я Павлюка.
— Що роблю? — Микола зморщився, ніби не міг розібрати, чого я від нього хочу. Мені, між іншим, завжди здавалося, що він собі щодня видумує якесь заняття, аби, як кажуть, слава не пропала. — Перейдемо на той бік, — запропонував
На розі вулиці Микола зупинив мене і показав на старовинні залізні двері.
— Твої свердла візьмуть їх?
— Кувалися, мабуть, ще при Данилі Галицькому.
— За ними конфісковане устаткування з друкарень. Я маю намір забрати шрифти.
— Я до них не наважуся підступити з свердлом, — сказав я. — Двері кували ювеліри. Глянь, які тендітні пелюстки, грона, зірки. Це історична пам'ятка.
— Гріх на мою душу, Прокопику.
— Бабаки тут ходять?
— Це не твоя журба. Підпою.
— А де дінешся з касами?
Микола нетерпляче знизав плечима.
— Потім ще раз обдивлюся, — пообіцяв я. — Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся.
— Гаразд. — Микола засміявся.
— Не тішся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спіймав тебе.
— З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психікою. Пересічні люди між чотирма стінами стають рабами почуттів, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут відчаю.
«Так, так, — подумав я. — У спеку кожний затінок — порятунок».
Якось на пошті я прислужився польському жовнірові, написавши йому листа до матері. Розбалакались, і солдат мені сказав, що в його полку потрібні слюсарі монтувати систему парового опалення. Я мало не підстрибнув. Не гаючи ні хвилини, поїхав з Віктором Живецьким — так звали солдата — в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казенній касі майже запівдарма: мені платили продуктами і по дві марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, після роботи я писав Живецькому листи і під вечір з тимчасовим посвідченням спокійно повертався до Корняктового льоху.
Цього разу Живецький чекав мене біля воріт, весело потиснув руку.
— Пане Повсюдо, ви зможете сьогодні затриматися? Відписала Ванда.
У зорі його штормив тріумф: «Ми переможці, пане Повсюдо!..».
Він не встиг освідчитися дівчині до армії і ніяковів, хвилювався. На хвилину покинув мене і прибіг з фотокарткою дівчини. У неї було гарне опукле чоло, розчесані з боковим проділом і короною заплетені навколо голови коси, тонкі, злегка вигнуті брови, глибоко посаджені, але щирі очі, маленький рівний носик і цнотливо, пелюстками складені губи. В рисах обличчя цілий лан невинності й ненадчерпнуїої ніжності. Я уявив собі, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинстві й мав незабаром зустрітися. Слова самі попросилися на папір.
— Може, завтра, Вікторе? — запитав я. Живецький засмутився. Він дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
— Якщо вам ніколи… — Він хотів усміхнутися, але смуток спотворив усмішку, як натяк на близьку смерть.
— Завтра ж ти на місці?
— Так. А післязавтра стаю на вахту.
— Патрулем чи на пост?
— Патрулем.
— Попросись до ратуші. Я мешкаю поблизу, і ми змогли б складати листи всю ніч.
— Я скажу капітанові Сідлецькому.
— То післязавтра?