Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Ви чули, панство, що у Львові буде відкрито пам'ятник жертвам світової війни? — звернулась Мигельська.
— Так, від тебе, — наївно мовила Марійка, бо це повідомлення призначалося мені. Я нудьгуюче дивився у вікно. Я не знав, що на це відповісти, і не підтримав розмови. Досить з мене, треба остерігатися балачок.
— Були пропозиції поставити цей пам'ятник на місці Міцкевичевого.
— Польський уряд не дозволить, — озвалася Марійка.
— Падає сніг, — сказав я.
Дівчата повернулися обличчями до вікна. Сніг опускався рідко, ніби небо вирішило з'ясувати, чи на землі
— Я дуже люблю цей час, — прошепотіла Мигельська. — Відбуваються якісь зміни, хвилюєшся, задума… Дивіться. який лапастий пішов. Ой, як гарно! Але скажіть, чи й вам здається, що в такі хвилини все навколо стає чужим?
Марійка кивнула.
— Трішки моторошно, — провадила далі Мигельська. — Видко, в нас залишилося щось від наших давніх предків, на очах яких почав мінятися клімат. Взагалі осінь поспіль зворушлива. Бабине літо, журавлі, пожовкле листя, гудіння вітру в комині, перший сніг… Люди в цю пору більш зібрані, уважніші до всього навколишнього. Так, так. Мені завжди хочеться про це написати. Я піду, товариство. До побачення.
Я провів поетесу до виходу і замкнув двері на ключ.
— Так би кудись пішла, — сказала Марійка.
— Кепсько ти виглядаєш, дівчино. Потерпи.
— Я майже здорова. Прокопе. Поведи мене знаєш куди: на цвинтар.
Я посміхнувся:
— Ти ж не хотіла б мене там бачити.
— Підемо? Дивись собі у вікно, поки я вдягнуся.
— Не натвори лиха, лежи.
— Ну не переч, — попросила вона. — Я здорова. І ми з тобою ще нікуди не ходили. Ти сам милуєшся світом божим. Та, правда, ти ж егоїст…
— Облиш ці концентровані характеристики. Егоїст, авантюрист, мракобіс! Може, просто дивак? Чи людина зі страху, як казав Микола Павлюк. Люди зі страху — це створіння неволі, до певної міри дон-кіхоти, частіше терпеливці, зрідка бунтарі. Словом, нині вони в одній личині, завтра в іншій. Та причиною цього є не безхарактерність, а безвихідь, яка штрикає то косою, то вилами, замахується то ціпом, то арканом.
— Це називається «хамелеон».
— Так? Почекай, ще щось мав сказати і забув.
— А може, це викрут? Я готова. Прокопе. Йдемо?
Потіли дахи, в ринвах чулося поцюкування крапель. З підворіття в напрямку до Ринкової площі вели розпливчасті сліди Мигельської. Небагато минуло, як я починав спочатку. І ось я в гіршому стані, ніж був.
— Підемо туди, — показав я в протилежний до слідів Мигельської бік.
— О, ти і в цьому вірний собі! — засміялась Марійка, збагнувши, що мене вабить пройти незайманим тротуаром.
— Я забобонний.
— Даю слово, що ти що-небудь вигадаєш на цвинтарі.
— Можливо.
— Про що ти думаєш?
— Про революцію.
— Ха-ха!
— Не. віриш? От ви, їй-богу! Рівно два роки тому я йшов на розмову зі статуєю Франца-Йосифа, признався одній дівчині, а вона насміялась. А я казав правду.
— Що то була за дівчина?
– Її звали Ревекою. Вона наклала на себе руки.
— Хтось скривдив?
— Доля. Жах- губити себе ні за що. І жахливий суд людини над людиною. Чому бог час від часу не дозволяє злочинцям карати себе самих?
Він41
Монолог Едіпа з трагедії Софокла «Цар Едіп».
— Поліцаї ідуть, Прокопе.
— Візьми мене під руку.
Так, мучачись не раз, — багато раз Вій протикав орбіти, і з очей Стікала кров на бороду його Не краплями, — а струмінь проливний Червоно- чорний полоскав її… [42]Поліцаї позирнули на мене з зацікавленням. Я був одягнений у стару куртку і, мабуть, здавався набагато старшим за Марійку. Минувши нас, вони обмінялися веселими репліками. Човгання їх чобіт раптом припинилось. Я оглянувся. Вони стояли, дивлячись нам услід, немов побившись об заклад, що ми не батько й донька. Я й сам почував себе ніяково з цією юною лебідкою. Що вона в мені побачила?! Як лишень я буду за це розплачуватись?…
42
Там же.
На моєму обличчі, певно, проступили в цю хвилину старечі тіні, як бувало в Тодосія, бо Марійка запитала:
— 3 тобою щось негаразд. Ти ніби хворий?
— Поліцаїв злякався, — відказав я.
Вона похитала головою.
— Ні, коли ти так швидко відповідаєш — кажеш неправду. Я вже переконалася. Це було, коли ти розмовляв з Зоряною Мигельською. Виходить, у тебе є звички, ти не абстрактний продукт суспільства.
— Помиляєшся, це автоматизм.
— У деталях людського життя багато поезії.
— У них все — поезія. Але нині деталі поспіль стандартні.
— Не сперечайся, колорит у характерах завсіди буде існувати.
— Дівчинко! — вигукнув я. — В тому-то річ, що цей колорит нищать злигоднями і неволею. Це перший крок до того, щоб знебарвити і вихолостити народ.
— Мені завжди хочеться запитати тебе, — сказала Марійка, помовчавши, — чого та уникаєш націоналістів. Я бачу з твоїх міркувань, що тебе болить те саме, що і їх.
— Мене душить недоля народу, а їх що болить?
— Тим паче.
— Ось і цвинтар, — сказав я.
Марійка всміхнулася і тісніше притиснула до стану мою руку.
— Ми проходили мимо будинку пір року, — сказав я. — Ти не помітила, в якій позі був Хронос?
— Ні. А що?
— Мені здалося, що його здерли.
— Не може бути.
— Тоді його треба зняти.
— Навіщо?
— Бо плин часу для Львова зупинився.
— Ти сердишся, що ми йдемо на цвинтар?
— Я давно про це мріяв.
— То в чому річ? Га, Прокопе?