Людина-амфібія
Шрифт:
— Ти певен, що Крісто побачив повітряну кульку, яку ти запустив?
Бальтазар здвигнув плечима. Йому враз захотілося облишити цю витівку, піти додому, промочити горло холодною водою з видом і швидше лягти спати.
Сонце сідало, його останнє проміння осяяло клуби куряви, що здіймалися з-за пагорба. Водночас почувся різкий протяжний свист.
Бальтазар стрепенувся.
— Це він!
— Нарешті!
Крісто бадьоро підходив до них. Він уже не був схожий на виснаженого старого індіанця. Ще раз по-молодецькому
— Ну, що, познайомився з морським дияволом? — запитав його Зуріта.
— Ще ні, але він там. Сальватор охороняє диявола за чотирма мурами. Найголовніше зроблено: я служу в Сальватора, і він мені вірить. З хворою онучкою в мене дуже добре вийшло. — Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі. — Вона мало не зіпсувала справи, коли одужала. Я її обіймаю, цілую, як і слід люблячому дідові, а вона, дурненька, брикатися і мало не в сльози. — Крісто знову засміявся.
— Де ти добув свою онучку? — запитав Зуріта.
— Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти, — відповів Крісто. — Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона — здорову дівчинку.
Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.
— Чудеса у Сальватора! Справжній звіринець! — і Крісто почав розповідати про все, що він бачив.
— Усе це дуже цікаво, — промовив Зуріта, запалюючи сигару. — Але ти не бачив найголовнішого — диявола. Що ти думаєш робити далі, Крісто?
— Далі? Зробити невеличку прогулянку в Анди. — І Крісто розповів, що Сальватор збирається полювати на звірів.
— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Маєток Сальватора стоїть далеко від інших селищ. Коли Сальватора не буде, ми нападемо на його володіння і викрадемо морського диявола.
Крісто заперечливо похитав головою.
— Ягуари відірвуть вам голови, і ви не зможете знайти диявола. Та й з головою не знайдете його, коли і я його не знайшов.
— Тоді ось що, — подумавши, сказав Зуріта. — Ми влаштуємо засідку на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і вимагатимемо викуп — морського диявола.
Крісто спритним рухом витяг із бокової кишені Зуріти сигару, що там стирчала.
— Дякую. Засідка — це краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викуп і не дасть. Ці іспанці… — Крісто закашлявся.
— Що ж ти пропонуєш? — вже роздратовано запитав Зуріта.
— Терпіння, Зуріто. Сальватор вірить мені, але тільки до четвертого муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені диявола.
— Ну?
— Ну от. На Сальватора нападуть бандити, — і Крісто тицьнув пальцем у груди Зуріти, — а я, — він ударив себе в груди, — чесний арауканець, урятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць у домі Сальватора. (“І гаманець мій поповниться золотими пезо”, — докінчив він у думці).
— Що ж, це непогано.
І
— Перед тим днем, коли ми виїдемо, я кину через мур червоний камінь. Будьте напоготові.
Хоч план нааду обміркували дуже ретельно, одна одна непередбачена обставина мало не зіпсувала справи.
Зуріта, Бальтазар і десятеро головорізів, завербованих у порту, одягнені у костюми гаучо [8] і добре озброєні, верхи на конях чатували на свою жертву далеко від житла.
Ніч була темна. Вершники прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.
Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося кілка років тому.
Бандити несподівано почули шум мотора, що швидко наближався. З-за пагорка блиснули сліпучі вогні фар. Величезний чорний автомобіль промчав повз вершників, перш ніж вони встигли збагнути, що сталося.
Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це розсмішило.
— Не журіться, Педро, — сказав індіанець. — Удень спека, вони їдуть уночі, — у Сальватора два сонця на машині. Вдень вони відпочиватимуть. Ми можемо наздогнати їх на привалі. — І, пришпоривши коня, Бальтазар поскакав слідом за автомобілем. За ним рушили й інші.
Вершники їхали години дві і раптом несподівано помітили вдалині багаття.
— Це вони. У них щось скоїлося. Стійте, я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.
І, зіскочивши з коня, Бальтазар поповз, немов гадюка. За годину він повернувся.
— Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.
Все інше сталося дуже швидко. Бандити напали, і не встиг Сальватор отямитись, як йому, Крісто і трьом неграм зв’язали руки й ноги.
Один з найнятих бандитів, ватажок зграї — Зуріта вважав за краще триматися непомітним — зажадав у Сальватора досить велику суму викупу.
— Я виплачу, звільніть мене, — несподівано відповів Сальватор.
— Це за тебе. Але стільки ж ти мусиш заплатити за своїх трьох супутників! — не розгубився бандит.
— Одразу такої суми я не можу заплатити, — поміркувавши, відповів Сальватор.
— Тоді смерть йому! — кричали бандити.
— Якщо не погодишся на наші умови, на світанку ми вб’ємо тебе, — сказав бандит.
Сальватор здвигнув плечима і відповів:
— Такої суми у мене при собі немає.
Спокій Сальватора вразив навіть бандита. Кинувши зв’язаних позаду автомобіля, бандити почали нишпорити і знайшли запаси спирту для колекцій. Вони випили спирт і п’яні повалились на землю.
Десь перед світанком хтось обережно підповз до Сальватора.
— Це я, — тихо промовив Крісто. — Мені пощастило розв’язати ремені. Я підкрався до бандита з рушницею і вбив його. Всі інші п’яні. Шофер полагодив машину. Треба поспішати.