Людина біжить над прірвою
Шрифт:
Коли б не стільки людей тут, коли б не Костик ще, Максим би нагло заридав так, що ці стіни стряслися б. Заридав би від туги страшної, безмежної, від муки тієї, що їй немає ні імени, ні визначення, від холоду, що огортає душу, від безвихіддя, саме усвідомлення якого стрясає душу.
Але Максим не заридав. Він лише прикусив губу до крови й зітхнув затяжно: «Навіщо?..»
Пізніше Максим від помічника старшини довідався, що пляшка самогону була тим ключем, що відчинив двері для цієї передачі.
Нічого з передачі Максим не їв. Він зав'язав вузлик і поклав у головах.
І цей день минув, як і перший, — у загальному отупінні, в якомусь зацепенінні.
Тільки три танкісти під столом жили повним, нормальним життям. Вони, здається, були цілком задоволені й почувалися тут зовсім добре. Грали собі в карти, кричали, сперечалися, співали й розповідали різні історійки й анекдоти — то масні, то антисемітські. А в тих розповідях і анекдотах не було нічогісінько на військові теми, так ніби війни зовсім і не було. Вони, здається, намагалися війну геть взагалі перекреслити, вимазати з свого життя, списати з дійсности.
Надворі гула мокра березнева завірюха, ліпила в шиби. І гули десь, гримотіли далекі вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Ніби навіть не на цьому світі…
Коли заплющував очі й слухав завірюху чи слухав її й дивився на заплакані шиби, то здавалося, що це вернулося далеке-далеке дитинство… Солома на долівці з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломі гурт їх, дітлахів, покотом. Лежать, босенькі й голопузі, й мріють, — слухають казок, завмираючи серцем, слухають гудіння вітру й шелест сніжинок по стрісі й по шибах. І в дитячій уяві постає казковий, невідомий, страшнуватий, але звабливий світ, що десь там, за цією соломою й мокрою долівкою, за шибами, за завірюхою…
Увечері до тюрми вкинули маленького, зовсім манюнького салдатика зі здоровенною рушницею. Він учепився за ту рушницю руками й ногами й не хотів пуститись. Так із рушницею його й укинуто до «тюрми». Посміхаючись, старшина лише звелів зняти з рушниці закривку й відібрати в салдатика набійницю.
А салдатик той був незвичайний. І рушниця в нього теж незвичайна. Салдатик мав щонайбільше 16 років, ще й до того був низенький на зріст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь і — з орденом на грудях. А рушницю мав — «ПеТееР». В цілому ж це все — салдатик із рушницею — звалося «петеерівець». Цей салдатик, ця дитина, вчепився за рушницю відчайдушне, як за рідну матір, і, матюкаючись люто, а тоді вже й ридаючи, не хотів випускати її з рук навіть і в «камері». Так і не випустив. Обійнявши її, як найріднішу істоту, сів на соломі, поставив її між ногами, височенну й дебелу, обхопив руками і, схиливши голову на неї, так сидів.
Старшина, ніяковіючи, пояснив, не звертаючись ні до кого і в той же час до всіх:
— Сорок танків уже був збив і — чорт поніс до дєвок… Чого тебе дурака чорт поніс до дєвок?! Дєвок, брат, збивати — це не танки! Заплутався в шпіонаж, а тепер от сиди… І «петеер» тобі не поможе.
Салдатик мовчав, як зацькований, переляканий звірок, конвульсійне вчепившись
— Ех, ти… А був би вже досі сто танків збив і був би вже «героєм СССР». А тепер, брат, і «петеер» твій…
Салдатик підвів голову і раптом дико, божевільне, крізь киплячі сльози вилаяв старшину матірною лайкою. Гістеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А «петеерівець» похитався, сидячи, разом із рушницею, і беззвучно заплакав. Худі, гострі плечі йому ходили ходором.
Хто знає, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цім затемненні всесвіту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матері а чи сестри рідної і він — пригорнувся до дівчини?.. Може… Але… Ось тепер — «зрада вітчизни»!..
Приводили ще й ще нових цивільних і військових. Десь перед північчю тюрму потряс шум — то в тюрму вкидали якогось п'яного «героя вітчизняної війни» і вже в тюрмі в нього відбирали гранати. Він не давав. Вася був за «арбітра», подаючи з-під стола саркастичні репліки.
Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чаділа махоркою й пітними онучами. І гула, як млин. Ішов безперервний рух. Десь тут працював «комбінат», добре заведений і налагоджений. Комбінат сортування, відокремлення й переселення душ і тіл людських. «Тіло — на мило! Душу… в дим, у повітря, в пшик — назад „на передєлку“!» — за тезою нового всемогутнього судії, «реконструктора» й «творчого генія людства» — генія цієї епохи.
Другого дня помічник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях. Коли Максим вийшов у сіни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока в руці й три пачки махорки.
— Ага… На ось!.. — заспішив старшина, тикаючи молоко й махорку. А тоді якось ніяково, вибачаючись:
— Ти понімаєш, махорки було трохи більше, — шість пачок, чи що, — так хлопці, понімаєш, хочуть курити… Ти вже не сердься, брат, тобі хватить… — докинув старшина якось сумно. — Ага! Ще ось… — похопився старшина вже на порозі сіней, куди був ступнув. — Ще пак ось, на…
Він витяг із кишені шинелі окраєць яшного хліба й подав Максимові:
— Це вона передала… їж, брат. І повернувся.
— Постривайте, — сказав Максим. Узяв дві пачки махорки й простяг старшині. — Нате, віддайте хлопцям.
— А ти?
— З мене досить і однієї.
— Гм… Ну, спасибі, брат. За це спасибі!.. — сказав старшина, взяв махорку, постояв одну мить, дивлячись на неї, а тоді взяв її під пахву, махнув рукою й пішов собі — «до хлопців» десь.
Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж тільки уявити!.. Через усе розбомблене місто пхатися до цієї діри, канючити, перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати — й тліти серцем за дітьми, що самі вдома, розчахуватися тим серцем поміж ними й ось цим вертепом… А це-от молоко — це ж від кози Білявки. Єдине, що вони там мають, єдина їхня підпора… І йому уявилась та коза Білявка на закривавлених ногах, до яких тиснуться трійко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок, видавлюваних вихорами повітря від бомбових розривів.