Людина, що знайшла своє обличчя
Шрифт:
— Якщо б ти задумав полетіти собі, то пам’ятай, що тебе чекає така жахлива, тяжка, страшна смерть, якою не вмирала ще жодна людина. Куди б ти не полетів — на високі гори, в темні джунглі, в дикі пустелі або навіть на край світу, пам’ятай: ми знайдемо тебе скрізь, бо влада наша безмежна. І тоді… — Бхарава став малювати картини всіляких катувань так яскраво, що місіс Дрейден почала щулитися й охати. — І ще пам’ятай: ти не повинен показувати жодній людині, що вмієш літати. Не смій навіть говорити про це. Не смій і літати, підійматися хоча б на дюйм від підлоги без нашого наказу. Не літай навіть тоді, коли
І Бхарава почав робити руками жести, які, певно, повинні були закріпити навіювання. Потім уже своїм звичайним голосом він суворо сказав:
— Зараз можеш іти в свою кімнату. Завжди пам’ятай про мої слова.
Аріель уклонився і попрямував до дверей, намагаючись ступати, як звичайно, і побоюючись полетіти при кожному кроці. «Я повинен іти, іти, а не летіти!» повторював він у думці.
Коли Аріель вийшов, Пірс провів його занепокоєним поглядом крізь непричинені двері. Потім він полегшено зітхнув і сказав, ніби відповідаючи на свої думки:
— Ні, він не полетить! Як і всіх вихованців Дандарата, ми цілком обезволили його.
— Все ж необережно було відпускати Аріеля самого, — зауважив Броунлоу.
— Що ж ви, на ланцюжку його будете тепер тримати і відпускати, як прив’язану кулю? — насмішкувато спитав Хайд.
— Можна було б відправити з провідником, який тримав би його за руку, — заперечив Броунлоу, — і потім посадити під замок у кімнату без вікон.
— А коли б він і з провідником полетів? — насмішкувато спитав Хайд.
Дрейден зойкнула від подиву, а Броунлоу звів брови на лоб.
— Хіба це можливо?
— Цілком, — відповів Хайд, — якщо тільки провідник не буде важчий за Аріеля.
— Ще одне ускладнення! — вигукнув Броунлоу.
— Про все це слід було подумати раніше. Я своє зробив, а як ви охоронятимете і демонструватимете вашого Індру, це вже не мій клопіт, — заявив Хайд.
— Містер Броунлоу, — втрутився Пірс, — ваші побоювання зовсім безпідставні. Аріель уже давно на міцному ланцюжку: він не лише обезволений, але й перебуває в постійному гіпнотичному трансі. Я так часто навіював йому під гіпнозом цілковиту покору, що тепер будь-який мій наказ він сприймає як незаперечний і не порушить його навіть під страхом смерті. Це надійніше, ніж залізні кайдани. Я беру всю відповідальність на себе.
Броунлоу знизав плечима і сказав:
— Нехай буде так!
Хайд почав говорити про винагороду, галасливо торгуючись з Пірсом. Вони так сперечалися, що місіс Дрейден, побоюючись, що в неї розпочнеться мігрень, підвелася. Вслід за нею підвівся і Броунлоу.
— Ми з вами ще поговоримо, містер! — сказав Пірс Хайду, проводжаючи гостей.
Вони вийшли з будинку — Пірс з Броунлоу, а Фокс з місіс Дрейден.
Вона розпитувала Фокса, як пощастило «цьому чаклуну Хайду» створити літаючу людину, і, не слухаючи відповіді, перебивала його новими запитаннями:
— А тварин можна зробити літаючими? Кота, наприклад? — питала вона.
— Так, я сам бачив, як літав собака, потім жаба…
— Дивовижно! Я неодмінно замовлю містеру Хайду, щоб він перетворив мою кішечку Кюін на літаючу. Вона вечорами відганятиме од веранди кажанів, яких я страшенно боюсь і які мені псують найкращий час доби. Адже в цій Індії, в Мадрасі, тільки й живеш вечорами. Це буде так захоплююче!
І
Між Пірсом та Броунлоу розмова точилася в іншому плані.
Пірс питав Броунлоу, чи створюватимуть вони за допомогою Хайда інших літаючих людей, чи Аріель залишиться єдиним. Якщо не створюватимуть, то чи не слід вжити відповідних заходів, щоб Хайда не переманули їхні вороги…
«Чи не вбити Хайда?» з півслова зрозумів Броунлоу, подумав і сказав:
— Поки що треба вжити заходів, щоб він не пішов від нас. Інших літаючих людей ми не робитимемо. Проте з Аріелем може щось трапитись. Хайд нам ще стане в пригоді. Стежте тільки, щоб і Хайд був ізольований від зовнішнього світу. Зрозуміло?
Пірс кивнув головою і відповів:
— Буде виконано.
Розділ шостий
Назустріч незнаній долі
Вийшовши від Хайда, Аріель попрямував до гуртожитку доріжкою саду. Він ступав повільно, ніби тільки починав учитися ходити, і так натискував підошвами сандалій, що аж хрустів пісок, яким була посипана доріжка. Він не сумнівався, що за ним стежать.
Аріель усе ще перебував під враженням своїх польотів по кімнаті. Він може літати! Ця думка сповнювала його радісним хвилюванням, причину якого він боявся зрозуміти зараз тут, у саду, при світлі сонця, відчуваючи на собі погляд Бхарави. Аріель глушив, не допускав на поверхню свідомості думок, що, немов радісна пісня, звучали в його душі: «Воля! Визволення!» Він упивався лише відзвуками цієї пісні.
Лише завернувши за ріг, він дозволив собі подумати обережно, щоб думка не перейшла в дію: «Досить захотіти, і я зараз же міг би знятися й полетіти з цієї ненависної школи, від цих жахливих людей!» І він ще старанніше, ще міцніше наступав на хрусткий пісок.
За всі роки перебування в школі Аріель ніколи не відмовлявся від думки вирватися на волю, дізнатися про своє минуле, розшукати рідних.
Незважаючи на заборону і гіпнотичні навіювання, він ночами, залишаючись на самоті, намагався збудити в пам’яті спогади про раннє дитинство, роки до вступу в Дандарат. Іноді картини цього минулого — обривки того, що зберегла пам’ять, — він бачив і в сні, причому сни бували навіть яскравіші, ніж свідомо викликані спогади.
Він бачив зовсім іншу країну, похмуре небо, вуличні ліхтарі, що тьмяно мерехтіли крізь густий сіробурий туман, величезні, мокрі від вогкості та дощу будинки, людей, які раптово виникали і так само раптово зникали в присмеркових клубах туману…
Він сидить в автомашині і дивиться на цей димчастий, вогкий, розпливчастий світ…
І раптом інша картина…
Простора кімната. Величезний камін, у ньому палають дрова. Аріель сидить на килимі і споруджує з кубиків будинок. Поряд на шовковій подушці примостилася білява дівчинка і подає йому кубики. В м’якому кріслі, біля каміна, з книгою в руках, суворо позираючи поверх окулярів, сидить стара жінка в чорній мереживній наколці на сивій голові.