Людина і зброя

Гончар Олександр Терентійович

– Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, – сказав Степура. – Той як уп'ється, то як кліщ.

Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.

Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:

– Годен!

А він, усміхаючись, сказав і до всіх, і до Тані зокрема:

– От і вирішилось.

Таня вже була біля нього, вона взяла його під

руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим – для інших непомітним – потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.

– Якби тільки з відправкою не поспішали, – зазирала Славикові в вічі Мар'яна. – Щоб можна було спокійно зібратися… Що вам з собою брати?

– Увага! Задано питання! – вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. – Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно… Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!

Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.

– Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! – під'юджував Дробаха.

А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою – хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.

– Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, – усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.

– Боронитимем вас, аки леви.

– Отакі хлопці, – бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, – та ми як підемо, та ми як вдаримо – пір'я з них полетить!

– Панічного жаху на них нажене ось маестро Духнович, відомий наш фахівець з тактики і стратегії, – зауважив Лагутін, і всі засміялись, згадавши безкінечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.

– Розкажи, Мироне, – обіймаючи Духновича за плечі, сказав Степура, – як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.

– Та було, – підтвердив Духнович. – За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Скоріш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…

– Ти вже себе не паплюж так, – сміючись, сказала Мар'яна. – Ти ж у нас гарний! Брови он які, мов пушок, на курчаті! І всі ви сьогодні гарні, навіть Степура – грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому. – Тільки чого ж стоїмо? Ходім те! – сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.

Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вільно стелиться перед ними.

Взявшись попід руки, впереміжку дівчата й хлопці рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідут як не раз ходили

тут на демонстраціях і на прогулянках вечорами, цілою вервечкою, з сміхом та жартами. Як добре, коли почуваєш, що зробив саме те, що слід було зробити, що можеш тепер відкрито глянути кожному зустрічному у вічі!

Сонце стоїть високо, сипле рясним промінням у відкриті юні обличчя. Ясніє небо, те небо, в якому понад два десятиліття не вибухали снаряди, не свистіла шрапнель, не було нічого, крім птахів та райдуг високих. І щоб оце небо та почорніло? Димом взялося б та спалахами пожеж?

Ідуть і твердо відбивають кроки по бруку парусинові студентські черевики, і дівчатам передається певність, що, доки є на світі оці їхні чубаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та світлий майдан їхньої юності, яким вони так пишаються, що він найширший, що він найбільший з усіх майданів Європи!

Глава 6

На Басейній біля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт їхній зустрічає Адміністратора, – так вони називають між собою Михайла Штепу, – який перебуваючи в контакті з театральними адміністраторами, розповсюджує у вільний час квитки по підприємствах, організовує культпоходи і має від цього якийсь там зиск.

Зараз він іде складати середні віки. Що б не сталося, а він матрикул в зуби, шпаргалки в кишені і чеше до професора: хоч на трійку, аби скласти.

– Ну знову ж провалишся, – каже Таня.

– Звідки такі проґнози? – посміхається Штепа своїми вивернутими губами. – Чи то просто так хочеш?

– Та й хочу.

Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку він мешкає з Богданом в одній кімнаті. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тім'ї вже лисина просвічує. Галстучок завжди ідеальним вузликом, на устах ніколи не зникаюча усмішка, вірніше, не усмішка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здається, він до всіх і до всього посміхається. Він і зараз усміхається до хлопців, хоч не розуміє ні їхнього настрою ні їхнього хвилювання.

Штепа в райком з нами не пішов. Вранці, коли Таня забігла в хлопчачу кімнату, застала там Штепу одного. Стояв біля гардероба перед дзеркалом і спокійно вив'язував, вимучував на горлі свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.

– Богдан відчув у собі Мініна або ж Пожарського, – не припиняючи свого заняття, відповів їй Штепа. – Поніс у райком здавати свою відстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.

– А ти?

– Я не комсомолець, ти ж знаєш… Зостануся разом з вами кінчати університет, хай мені буде гірше.

Зустрівшись тепер з хлопцями, він не почуває перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати.

– Так, так, волонтери, – простодушно роздає він свої усмішки то одному, то другому. – І ти теж записався? – насмішкувато звертається він до Духновича.

– Грішний, батюшко: записався.

– О, хвалю, хвалю.

– А чого ж тебе там не було? – суворо запитує Штепу Ольга.

– Та я ж не комсомолець, – знову заводить він своєї. – Переросток я, чи як це по-вашому?

– Скоріше недоросток, – грубо зауважує Мар'яна.