Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.
Шрифт:
І є нині вона, Оксана.
«Я відбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потім повернуся з матеріалом, з готовою дисертацією… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацію Дуліба… «Відколи-м тя поцілував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся і знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хіба не звідси воно в мене повинно початися? І хто тобі сказав, що за два роки ти назбираєш матеріалів для дисертації… Та для цього, можливо, одного життя замало?»
Закрила порожню валізку і враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як
Вибігла в сіни, звідти на веранду.
– Василино!
– Агов, – виглянула господиня з літньої кухні. – Щось тобі треба?
– Ні, нічого… Ви вибачте мені, Василино, я забула спитати… Василь часто приїжджає з жінкою, дітьми?
– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де він колись ожениться… Того я, певно, не діждуся. А вже тепер… Він завтра прийде з гір, то як знов тебе побачить – уже таки навіки лунчаком зостанеться. Це ж біда справжня! Але – що робити…
На перевалі
Цикл новел
За стіною туману
Верталися з кінозйомки. Суперечка досягла найвищого регістру. Та враз вона обірвалася: у вітрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз із перевалу, вибілюючи передвечірній сутінок, і автомобіль увійшов у нього, мов у воду. Нестор увімкнув фари.
– Цього нам тільки бракувало, – зітхнув Леонід. – І так запізнюємось…
Дорога круто пішла вгору – до вершини перевалу залишалося не більше п’яти кілометрів. Нестор уповільнив швидкість, нахилився над кермом – попереду нічого не було видно, тільки мряка клубочилась густою піною.
– Дурниці, ми зараз… – промовив після короткої мовчанки. – Чого ви враз посоловіли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаєте, що найчіткіше закарбувалося мені з усіх воєнних років? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хаті… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, і всі в машині слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрізнених суперечкою. – Тепла пахуча піч, розпалена буковими полінами, закіптявілий гасник на столі, за столом – мій батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Біблія… і звідки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печі, і так відчутно сприймаю теплу затишну благодать, і так мені добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, і я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…
– Смиреніє паче гордині. Від Матфея, – кинула з заднього сидіння Адріана.
– Хтозна, може, й від Езекіїла, – роздратовано вимовив Леонід і тут же пожалкував, що зрадив своєму стоїчному спокою в нинішній суперечці саме тоді, коли всі втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмішка лягла на його повні губи, Леонід погладив по руці свою молоду дружину Нілочку, яка сиділа між ним і Адріаною і всю дорогу мовчала. – Як ти гадаєш, Нілочко? – спробував надати розмові жартівливого тону: не до серйозних дискусій, коли ти на крутому підйомі, а перед вікном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.
– Нас у школі не вчили Закону Божого, – зашарілася молода жінка.
– І нас – ні. Це тільки шановний режисер Нестор мав щастя відвідувати уроки релігії в отця-професора Баранкевича.
– Я не сплю, – відказав Степан. – Я думаю.
Під колесами загуркотіло, машина пішла по рівному. Нестор згорбився над кермом.
– Це остання приступка, братове, – зрадів Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…
– Нічого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.
– Значить, вам потрібна ще одна сентенція… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика після сьогоднішніх зйомок на буровій, говоритиму від себе – я теж один з прототипів. Твій сценарій, Леоніде, гострий, динамічний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павільйоні я зрозумів, що ми взяли не ту тональність. Усе те було, дорогий, тільки трохи інакше. Як тобі сказати… В часі, в напруженні, в жертвах, у подвигах – так. А от у психології, у зовнішніх її виявах – набагато простіше, приземлено і досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своїх героїв у виняткові обставини.
– Обставини всі виняткові, Несторе. – Повні Леонідові губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоїй машині – теж, бо моя Нілочка поїхала з нами випадково.
– Ой, не чіпайте мене, – знову почервоніла жінка. – Я поза ситуацією, я тут нічого не вирішую…
– Хтозна, хтозна… – Адріана підперла долонею обличчя.
– Річ у тім, що люди ніколи не готуються до виняткових ситуацій… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них ні своєї поведінки, ані фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобі тепер щиро зізнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапівці вкинули напівживого Гарматія, я не вигукував над ним: «Візьму твою пісню!», так я не міг поводитись за тих виняткових обставин.
– А як, скажи, будь ласка? Що ти відчував?
– Нічого, крім заціпенілості… То було відчуття безнадійного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тоді… тоді те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, і мене таки знудило… – Нестор опустив вікно і вдивлявся у сизу мряку, крізь яку не проступали навіть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мій батько, я біг з міста додому, в село, і ноги мені підгиналися, і падав я біжучи, але замість вигаданих тобою клятв у моєму мозку вертілася, немов борозняк у скибі, підленька думка про те, що батькова куртка залишиться мені…
– Ну, знаєш, це вже занадто! – спалахнув Леонід. – То давай виведемо такого собі підлячка…
– Леоніде, – Адріана відірвала обличчя від долоні, – а ви читали «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?
– Не дочитав! Так само, як і ви… І досить, досить уже того хизування своєю інтелектуальністю. Ви ще зараз назвете «Сповідь» Руссо і «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви і цих творів не дочитали теж! – Леонід уже не намагався приховувати за поблажливою усмішкою своєї неприязні до актриси.