Ім'я рози
Шрифт:
«Ум цих міноритів запалав саме під впливом Клариних візій, а часто дуже малий крок відділяє екстатичну візію від шалу гріха», — мовив Вільям.
Убертин схопив його за руки, і сльози знов заволікли йому очі: «Не кажи такого, Вільяме. Як можна сплутати мить екстатичної любові, яка палить тобі нутро пахощами ладану, і розпусту чуттів, яка відгонить сіркою? Бентівенґа закликав торкатися оголених членів тіла, твердячи, ніби лише так можна звільнитися з-під влади чуттів, homo nudus cum nuda iacebat…»
«Et non commiscebantur ad invicem…» [51]
«Брехня! Вони прагнули насолоди. Вони не мали за гріх, коли чоловік
Те, як Убертин таврував чужий порок, правду кажучи, зовсім не спонукало мене до чеснотливих думок. Мій учитель, мабуть, помітив моє збентеження і перебив сього святого чоловіка.
51
Нагий чоловік з нагою жінкою лежав… але не з'єднувалися вони між собою (лат.).
«Дух твій, Убертине, такий же палкий в любові Бога, як у ненависті до зла. Я мав на увазі, що різниця між палкістю серафимів і палкістю Люцифера невелика, бо і одна, і друга завжди родяться з граничного спалаху волі».
«О, різниця є, вона є, і я добре її знаю! — натхненно мовив Убертин. — Ти хочеш сказати, що між прагненням до добра і прагненням до зла є лише малий крок, адже все залежить від того, куди спрямована та сама воля. Це правда. Та різниця в об'єкті, а об'єкт розпізнати дуже легко. Тут Бог, а там — диявол».
«А я боюсь, що втратив здатність це розрізняти, Убертине. Хіба твоя Ангела Фоліньянка не розповідала, як одного дня дух її у найвищому захваті перенісся у Христовий Гріб? Хіба не казала вона, що спершу поцілувала йому груди, а він лежав із заплющеними очима, тоді поцілувала його в уста і відчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкі пахощі, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив її по щоці і пригорнув до себе, і тоді — твердила вона — щастя її сягло вершини?..»
«Хіба це якось стосується чуттєвого потягу? — спитав Убертин. — То був містичний досвід, а тіло було тілом Нашого Господа».
«Може, я звик до іншого в Оксфорді, - сказав Вільям, — там містичний досвід мав дещо інший характер…»
«Все в голові», — усміхнувся Убертин.
«Або в очах. Відчуття Бога як світла, споглядання Його у промінні сонця, в образах у свічаді, у ряхтінні барв, що оповивають часточки упорядкованої матерії, у мерехкотінні денного світла на мокрому листі… Хіба така любов не ближча до любові Франциска, який славив Бога у його створіннях, квітах, травах, воді, повітрі? Не думаю, що така любов може завести на манівці. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесіду з Усевишнім, мені не до вподоби…»
«Блюзниш, Вільяме! Це не те ж саме. Від екстазу серця, залюбленого в Розп'ятого Ісуса, до розтлінного екстазу лжеапостолів з Монтефалько — величезний стрибок униз…»
«Вони не були лжеапостолами, то були брати Вільного Духа, ти сам це казав».
«Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актів деякі зізнання, щоб демонська тінь навіть на мить не торкнулася того підсоння святості, яке Клара там створила. Але я таки дещо дізнався, таки дізнався, Вільяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля і кидали одне одному, аж поки воно не вмирало від стусанів… чи чогось іншого… Той же, хто востаннє спіймав його живим, на чиїх руках воно помирало, ставав проводарем тої секти… А тіло дитини роздирали, змішували з борошном і пекли з нього свої блюзнірчі облатки!»
«Убертине, — твердо сказав Вільям, — усе це багато століть
«То й що? Диявол тугодум, він знов і знов повертається до звичних способів обману і спокушання, повторяючи свої обряди щотисячоліття, він завжди однаковий, і саме тому у ньому можна впізнати ворога! Повір мені, у Пасхальну ніч вони запалювали свічки і приводили у льох дівиць. Відтак гасили свічки й накидалися на них, навіть коли були зв'язані з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд — усі збиралися навколо посудини, повної вина, яку називали барильцем, і впивалися цим вином, тоді розрізали на шматки дитину, кров її наливали у чашу, кидали ще живих дітей у вогонь, а попіл, що лишався від них, змішували з цією кров'ю й пили!»
«Але ж це триста років тому описав Михаїл Пселл у творі про бісівські підступи! Хто тобі розповів усе це?»
«Вони, Бентівенґа та інші, під тортурою!»
«Одна-єдина річ хвилює живих створінь більше ніж насолода — страждання. Під тортурою людина наче перебуває під владою дурманного зілля. Все те, що ти колись чув, все, що читав, спливає у твоїй свідомості, немов ти у полоні шаленого пориву, але несе він тебе не до неба, а до пекла. Під тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче інквізитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приємність, бо між тобою і ним виникає близький зв'язок (зв'язок воістину диявольський)… Все це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважає, буцім правду можна видобути розжареним залізом. Але знай, жар істини породжений іншим огнем. Під тортурою Бентівенґа міг говорити найнесусвітнішу брехню, бо то говорив не він, то говорило його любострастя, демони його душі».
«Любострастя?»
«Так, буває любострастя болю, як буває і любострастя віри, а навіть любострастя покори. Якщо бунтівним ангелам так мало треба було, щоб перемінити свою жагу віри і покори в жагу гордині й бунту, то що ж тоді казати про людину? Кажу тобі, щоб ти знав: саме ця думка свінула мені під час розслідувань. Тому я й відмовився від гідності інквізитора. Я більше не відважувався розслідувати хиби зловмисників, бо зрозумів, що такі самі хиби властиві й святим».
Убертин слухав останні слова Вільяма, немов не розуміючи, про що той говорить. З виразу приязного співчуття, який дедалі виразніше вимальовувався на його обличчі, я зрозумів, що він вважає, ніби Вільям став жертвою почуттів, вартих великого осуду, та прощає йому все це з любові до нього. Перебиваючи його, він гірко мовив: «Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зі спокусами треба боротися. Одначе мені бракувало твоєї підтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправді, ти знаєш — мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, і запідозрили в єресі. Ти теж був надто поблажливий у боротьбі зі злом. Зло, Вільяме, куди не глянь — всюди зло; невже ніколи не щезне се прокляття, ся тінь, се багно, яке не дає нам торкнутися першоджерела? — Він ще ближче присунувся до Вільяма, немов боячись, що хтось його почує: — Ти знаєш, що воно закралося й сюди, між сі освячені молитвою мури?»
«Знаю, настоятель казав мені, навіть попрохав допомогти йому з'ясувати цю справу».
«То ж з'ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах — розкошелюбства і гордині…»
«Розкошелюбства?»
«Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнакові було щось… жіноче, а отже, диявольське. Очі його були немов очі дівиці, яка хоче вступити у зв'язок з інкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазі гординю ума: її не бракує у сьому монастирі, де звикли пишатися словом, творячи ілюзію мудрості…»